Пятница, 11 июня, 2021

Південний Кавказ у геополітичному трикутнику «Туреччина — Росія — Іран»

Must Read

Роль і вплив великих та регіональних держав

Південний Кавказ або Закавказзя — це південна частина Великого Кавказу, що розкинулася на південь від Головного (Кавказького) водороздільного хребта, де знаходяться три держави — Вірменія, Азербайджан і Грузія — загальною площею 190 тис. кв. км. На півночі Закавказзя межує з Росією, на півдні — з Іраном і Туреччиною.

Про це пише Олексій Волович, кандидат історичних наук для інформаційного ресурсу Борисфен Інтел.

Зараз пропоную розглянути роль і вплив великих і регіональних держав на південно-кавказький регіон, який виконує роль сполучної ланки між країнами Сходу і Заходу.

Після розвалу Радянського Союзу на території Південного Кавказу мали місце регіональні конфлікти, внаслідок чого, головним чином за участі «миротворчих» зусиль РФ, утворилися невизнані квазідержавні утворення — проголошена 2 вересня 1991 року і до цього часу невизнана навіть Єреваном так звана Нагірно-Карабахська Республіка (НКР — Республіка Арцах) — на території Азербайджану, а також Абхазія і Південна Осетія — на території Грузії. До цих конфліктів слід додати дві російсько-чеченські війни в 90-х роках минулого століття і російсько-грузинську війну в серпні 2008 року. Останнім часом Південний Кавказ опинився в центрі уваги світової спільноти через відновлені масштабні бойові дії в районі Нагірного Карабаху.

Причини конфлікту в Нагірному Карабаху і подій навколо нього

Вірменський ексклав Нагірний Карабах на території Азербайджану створився після приєднання Північного Азербайджану до Російської імперії у 1813 році внаслідок переселенської політики царату, який прагнув утвердитися в Закавказзі, опираючись на вірменське християнське населення. Так, за даними російського вченого К. Н. Шаврова, тільки з 1828 по 1830 рр. на Закавказзі, і зокрема на землі Нагірного Карабаху, було переселено 40 тис. перських і 84 тис. османських вірмен. Загалом у XIX столітті з Османської імперії та Персії на Закавказзя переселилося близько 600 тис. вірмен. Таким чином, нинішній конфлікт в Нагірному Карабаху став наслідком вчинених ще 200 років тому російським царатом дій. Головна колізія саме цього конфлікту в тому, що де-юре ця територія належить Азербайджану, а де-факто з початку 90-х років минулого століття вона на 99 % заселена вірменами (150 тис. осіб).

Карабахський етно-релігійний конфлікт розпочався ще наприкінці 80-х років минулого століття. Після розпаду СРСР він переріс у повномасштабну війну між Азербайджаном і Вірменією, а завершився 5 травня 1994 році, після підписання в Бішкеку за посередництва Росії, Киргизії і Міжпарламентської асамблеї СНД протоколу про припинення вогню. Така домовленість діяла до кінця вересня ц. р., коли 27 вересня збройні сили Азербайджану пішли у наступ на територію НКР нібито у відповідь на обстріл вірменською стороною кількох азербайджанських населених пунктів, що, до слова, в Степанакерті і Єревані категорично спростовують. З того часу бойові дії між збройними силами Азербайджану і військовими формуваннями самооборони НКР тривали до оголошення перемир’я 10 листопада ц. р. НКР підтримала Вірменія, Азербайджану допомагала Туреччина. Росія прагнула грати посередницьку і миротворчу роль, і їй певною мірою це вдалося.

Слід зазначити, що військові формування НКР протягом останніх 26 років контролювали не тільки територію Нагірного Карабаху, а й розташовані навколо нього 7 районів (приблизно 20 % території Азербайджану), з переважно азербайджанським населенням. Це, так званий, пояс безпеки Нагорного Карабаху. Отож територія НКР значно більша, власне, за територію Нагірного Карабаху. Якщо Нагірний Карабах має площу 4,4 тис. кв. км, то територія НКР майже в два з половиною рази більша — 11,5 тис. кв. км (більша за територію Лівану, де, до речі, проживає понад 60 тис. етнічних вірмен ще з 1915 року). Тому Азербайджан вважає Нагірний Карабах і прилеглі до нього райони територією, що окупована Вірменією. Переважна більшість азербайджанського населення Нагірного Карабаху і цих районів (кілька сотень тисяч осіб) вимушено залишила своє житло, що у 1993 році Рада Безпеки ООН кваліфікувала як окупацію частини азербайджанської території вірменськими силами.

До травня 1992 року сили самооборони НКР зуміли «пробити» коридор і прокласти «дорогу життя» в районі селища Лачін і з’єднавши території НКР і Вірменії. На погляд деяких спостерігачів, з цього моменту НКР де-факто стала частиною Вірменії. Принаймні, з військового кута зору Вірменія і НКР фактично становили одне ціле. За час конфлікту протягом 30 років в регіоні загинули понад 30 тис. осіб з обох сторін. До нинішнього загострення конфлікту останнє масштабне військове, назване «чотириденною війною», зіткнення між НКР і Вірменією — з одного боку, і Азербайджаном — з іншого, сталося у квітні 2016 року. Експерти вважають, що бої наприкінці липня ц. р. на вірменсько-азербайджанському кордоні в Товузському районі були пробною кулею, після чого Азербайджан переконався, що реакція Росії «не так рішуча, як хотілося б Вірменії».

Через кілька місяців після «оксамитової революції» у Вірменії, внаслідок якої 8 травня 2018 року прозахідний опозиціонер Нікол Пашинян стає прем’єр-міністром, у російських і вірменських ЗМІ з’явилися публікації про можливий прогрес у врегулюванні карабахського конфлікту. Тоді у Баку і Єревані почали говорити про взаєморозуміння та конструктивний діалог. 15 лютого 2020 року на «полях» Мюнхенської конференції з безпеки Ільхам Алієв і Нікол Пашинян провели публічну дискусію, яка, на жаль, закінчилася взаємними звинуваченнями, а не пошуком конструктиву у вирішенні проблем у відносинах. Н. Пашинян закликав повернути за стіл переговорів невизнану НКР, а І. Алієв запропонував залучити до Мінської групи Туреччину. Однак сторонам не вдалося знайти компроміс з цих питань.

Безсилля Мінської групи ОБСЄ

Для врегулювання карабаського конфлікту у 1992 році було створено Мінську групу ОБСЄ, в рамках якої протягом вже 28 років безуспішно триває переговорний процес.

У цій групі співголовами виступають РФ, США і Франція, а у ролі її постійних членів — Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Італія, Німеччина, Туреччина, Фінляндія і Швеція. У 2007 році для врегулювання ситуації в Нагірному Карабаху Мінська група запропонувала «Мадридські принципи». Ці принципи передбачали наступне: Азербайджан отримує п’ять із семи районів «поясу безпеки», в НКР входять миротворці, повертаються біженці і через деякий час там відбувається референдум з самовизначення. Офіційно сторони конфлікту підтримали цей план врегулювання, але до його реалізації справа не дійшла. Баку вважає неприйнятною ідею з відмови навіть від частини окупованих територій, а Єреван відмовився втрачати «пояс безпеки».

Протягом жовтня ц. р. за сприяння Мінської групи ОБСЄ в зоні конфлікту тричі оголошувалося припинення вогню для обміну військовополоненими і тілами загиблих, але щоразу сторони звинувачували одна одну в порушенні перемир’я і бойові дії знову відновлювалися.

Президент Туреччини Реджеп Ердоган 1 жовтня ц. р. піддав різкій критиці «бездіяльність і неефективність» Мінської групи, оскільки вважає, що вона не спроможна врегулювати ситуацію в Нагірному Карабаху. За його словами, співголови Мінської групи в особі Росії, США і Франції протягом майже 30 років ігнорують врегулювання вірменсько-азербайджанського конфлікту. При цьому Р. Ердоган заявив про підтримку Азербайджану в його конфлікті з Вірменією, яка «є найбільшою загрозою миру і спокою в регіоні».

Нам, українцям, важко не погодитися з такою оцінкою турецького президента, оскільки вже майже 7 років спостерігаємо за безсилістю ОБСЄ у врегулюванні російсько-українського конфлікту на Донбасі.

Ескалація військової конфронтації

Відновлення бойових дій в Нагірному Карабаху і прилеглих до нього територіях аж ніяк не стало несподіванкою для професійних військових експертів, оскільки безпосередньо перед початком збройного конфлікту на території Вірменії та Азербайджану відбулася серія військових навчань. Так, у липні ц. р. Вірменія і РФ провели спільні навчання об’єднаної системи ППО.

За даними американської розвідки, 16 липня заступник міністра оборони Азербайджану і високопоставлені військові відвідали Туреччину для ухвалення остаточного рішення про планування та проведення військових операцій азербайджанських збройних сил на території Нагірного Карабаху і навколо нього. У першій декаді серпня ц. р. на території Азербайджану проведені спільні азербайджансько-турецькі льотно-тактичні навчання «Живий вогонь», до яких були залучені сухопутні і повітряні сили обох країн. За даними азербайджанських ЗМІ, для участі в навчаннях до Азербайджану прибуло близько 11 тис. військовослужбовців турецьких збройних сил. Після навчань на азербайджанському аеродромі «Гянджа» біля самого кордону з Вірменією залишилися турецькі літаки F-16 в якості «стримуючого засобу» проти Вірменії. 3 жовтня ц. р. The New York Times опублікувала супутникові знімки турецьких F-16 на авіабазі «Гянджа». За деякими даними, Туреччина залишила в Азербайджані також частину свого військового персоналу, який надає технічну підтримку азербайджанським збройним силам, в тому числі під час експлуатації турецьких безпілотників.

Таким чином, відновлення бойових дій в Нагірному Карабаху аж ніяк не випадкове. Баку майже тридцять років цілеспрямовано і послідовно готувався до реваншу і звільнення окупованих Вірменією територій. При цьому Туреччина надала таку допомогу Азербайджану, що стала вирішальною в реформуванні та модернізації азербайджанських збройних сил.

21–26 вересня ц. р. відбулася активна фаза стратегічного командно-штабних навчань ЗС РФ «Кавказ-2020», до участі в яких запрошувалися представники шести іноземних держав (до 1 тис. військовослужбовців шести зарубіжних країн — Білорусії, Вірменії, Ірану, Китаю, М’янми та Пакистану). Азербайджан брати участь в цих навчаннях відмовився.

Там були задіяні 80 тис. російських військовослужбовців, 250 танків, 450 БМП і БТР, 200 артилерійських систем і РСЗВ. В море виводилося до 40 % від основного бойового складу ЧФ РФ (20 кораблів і катерів), проводилися стрільби наземних протикорабельних ракетних комплексів «Бал» і «Бастион», крилатих ракет «Калибр», також на Таманському півострові з моря десантували морську піхоту.

Напередодні навчань «Кавказ-2020», 17–21 липня ц. р., відбулася раптова перевірка сил Південного військового округу, частково Західного військового округу, а також ПДВ і ВМФ ЗС РФ. За офіційними даними в цій перевірці були задіяні до 150 тис. військовослужбовців, 400 літальних апаратів, 26 тис. різних видів озброєнь, військової та спеціальної техніки, 100 військових кораблів і суден забезпечення.

Політика Туреччини на Південному Кавказі

Свого часу засновник і перший президент Турецької Республіки Мустафа Кемаль Ататюрк відзначав, що «СРСР рано чи пізно розпадеться і ми повинні бути до цього готові». Відомо також й інший його вислів щодо характеру турецько-азербайджанських відносин: «Радість Азербайджану — наша радість, його горе — наше горе». І дійсно, розпад СРСР сприйняли в Анкарі як історичний шанс поширити свій вплив серед тюркських народів Центральної Азії і в Азербайджані, який посів особливе місце «братської держави», беручи до уваги мовну і релігійну близькість, хоча більшість азербайджанців — шиїти, а більшість турків — суніти. Слід також відзначити наявність у Туреччині численної азербайджанської діаспори, що становить близько 3 млн осіб. Все це свідчить про дуже близькі відносини між двома народами.

Турецька Республіка стала першою країною, що визнала 9 листопада 1991 року проголошення незалежності Азербайджанської Республіки (30 серпня 1991 року). Дипломатичні відносини між Туреччиною і Азербайджаном встановлені 14 січня 1992 року. З метою подальшого зміцнення двосторонніх відносин у 2010 році Туреччина і Азербайджан створили Раду стратегічного співробітництва високого рівня, під очільництвом їх президентів. Відокремлений територією Вірменії азербайджанський ексклав Нахічевань утворює єдиний сухопутний зв’язок між Туреччиною і Азербайджаном.

Незважаючи на асиметричність двох держав за розміром території, кількістю населення і ВВП, їх економічне співробітництво досить масштабне. У 2019 році турецький експорт до Азербайджану становив близько 1,63 млрд дол., а імпорт — 2,55 млрд дол. Таким чином, товарообіг між двома країнами у 2019 році склав 4,18 млрд дол. (Для порівняння: товарообіг між Азербайджаном і Росією у 2019 році склав близько 3 млрд дол., між Азербайджаном і Україною — 808 млн дол.). Головними позиціями азербайджанського експорту є сира нафта і продукти нафтопереробки, а імпорту з Туреччини — в основному верстати, різне обладнання і автомобілі. Обсяг турецьких інвестицій в Азербайджані за період з 2002 по 2019 рік становить близько 11 млрд дол. Азербайджанські інвестиції в Туреччині в той же самий період склали близько 20 млрд дол.

Основною галуззю економічного співробітництва між Туреччиною і Азербайджаном є енергетика. Вже досить давно функціонують нафтопровід Баку — Тбілісі — Джейхан (з 2006 року) і газопровід Баку — Тбілісі — Ерзерум (з 2007 року). У листопаді 2019 року завершено другий етап Трансанатолійського газопроводу (TANAP).

Туреччина є пайовиком у великих азербайджанських енергетичних проектах. Так, в проекті TANAP турецька трубопровідна компанія BOTAŞ має частку в 30 %. В азербайджанському родовищі Şah Deniz турецька нафтова корпорація ТРАО має частку в 20 %. Метою Туреччини є доставка енергоносіїв Центральної Азії до Європи через свою територію. У квітні ц. р. Туреччина і Азербайджан уклали угоду про співпрацю у сфері енергетики, що включає використання вуглеводневих ресурсів, виробництво і торгівлю нафтохімічною продукцією, будівництво терміналів скрапленого природного газу (СПГ), розвиток торгівлі електроенергією, розвідку корисних копалин, поновлювані джерела енергії та енергоефективність.

У жовтні 2017 році введена в дію залізниця Баку — Тбілісі — Карс завдовжки 830 км, по якій також постачається продукція нафтопереробки з Азербайджану до Туреччини. Очікується, що у 2034 році по цій залізничній лінії перевозитиметься близько 7 млн пасажирів і 20 млн тонн вантажів. Передбачається також, що ця залізниця стане частиною китайського «Нового шовкового шляху» за маршрутом Китай — Азербайджан — Грузія — Туреччина — Європа.

Правовою основою розвитку військово-технічного співробітництва між двома країнами є відповідний турецько-азербайджанський протокол, підписаний у 2016 році. Протягом наступних чотирьох років Туреччина і Азербайджан підписали кілька угод про військове співробітництво. Президент І. Алієв заявив, що Азербайджан перетворюватиме свої збройні сили відповідно до структури турецької армії.

З початку нинішньої гарячої фази конфлікту в Карабаху Туреччина надає Азербайджану допомогу, постачаючи військову техніку і доправляючи своїх військових радників. За деякими даними, протягом перших дев’яти місяців 2020 року військовий експорт Туреччини в Азербайджан виріс вшестеро, до 123 млн дол. У червні ц. р. Азербайджан вирішив придбати партію сучасних турецьких ударних БПЛА Bayraktar TB2 і TAI Anka. За словами президента І. Алієва, турецькі військові безпілотники доправлялися в Азербайджан в період з серпня по вересень ц. р. До цього часу, незважаючи на явне своє бажання, Туреччина поки що не має військових баз на території Азербайджану. Втім, нинішня напруженість у Нагірному Карабаху створює умови для будівництва повноцінних турецьких військових баз на території Азербайджану, тим більше, що Туреччина вже має військові бази в Сирії, на півночі Іраку, в Лівії, Сомалі та Катарі. Турки давно готові укласти з Азербайджаном договір про колективну безпеку і створення спільного військового контингенту.

За деякими даними, за сприяння Туреччини до 25 вересня ц. р. в район майбутнього збройного конфлікту в Азербайджані були переміщені щонайменше 1500 бійців Сирійської національної армії, і в тому числі близько 200 етнічних сирійських туркоманів. Факт переміщення сотень сирійських найманців підтвердили США і Франція. На боці НКР також зафіксована участь етнічних вірмен з Лівану, Сирії та країн Латинської Америки. Щоправда, як Баку, так і Єреван заперечують таке використання іноземних найманців.

У відносинах з Азербайджаном Туреччина дотримується принципу «дві держави — один народ». Хоча в Баку і не проти такого статусу «братнього народу», проте, навряд чи можна погодитися, що азербайджанці є «молодшими братами». Річ у тому, що майже 180-річне перебування Азербайджану у складі Російської імперії та СРСР досить істотно позначилося на менталітеті азербайджанського народу, який протягом багатьох десятиліть радянська влада намагалася перетворити в так званий homo sovetikus.

Будучи протягом століть об’єктом впливу з боку Росії, Персії і Туреччини, де живуть великі азербайджанські діаспори, Азербайджан змушений зважати на вплив цих країн в регіоні Південного Кавказу і дотримуватись позиції рівновіддаленості від них. Проте, виходячи з принципу «дві держави — один народ», Анкара все ж сподівається, що Баку певним чином підтримуватиме її на міжнародній арені. Наприклад, у визнанні Турецької Республіки Північного Кіпру (ТРПК), в підтримці Туреччини в суперечці за виключні економічні зони з Грецією і з Кіпром у Східному Середземномор’ї, в участі азербайджанської компанії SOCAR в турецьких проектах геологорозвідки, в зниженні Азербайджаном тарифів на постачання до Туреччини енергоносіїв до рівня внутрішніх цін в Азербайджані, в подальшому поглибленні економічної та політичної інтеграції двох країн в рамках Ради співробітництва тюркомовних держав.

Зіткнення інтересів Росії та Туреччини на Південному Кавказі

Основним змістом стратегії Росії на Південному Кавказі є збереження однаково дружніх відносин з Вірменією і Азербайджаном. Членство Вірменії в ЄАЕС і ОДКБ Росія намагається урівноважити за допомогою динамічного економічного і військово-технічного співробітництва з Азербайджаном. Росія просто не може собі дозволити встати на бік одного з учасників конфлікту, оскільки це може в цілому послабити її позиції на Південному Кавказі, зважаючи на багаторічні досить напружені відносини з Грузією.

Н. Пашинян вже неодноразово звертався до Росії із закликом ввести в дію положення Договору про колективну безпеку і розмістити російських миротворців на території Карабаху. Проте, на думку кремлівських стратегів, посилення проєвропейських тенденцій у зовнішній політиці Вірменії входить в протиріччя з її членством в ЄАЕС і ОДКБ. На думку деяких спостерігачів, своєю нинішньою демонстративною пасивністю Росія хоче «покарати» Вірменію за посилення прозахідного тренду в її зовнішній політиці. У якості виправдання своєї пасивності щодо карабахського конфлікту і нібито неможливості задіяти механізми ОДКБ для захисту Вірменії, в Москві неодноразово наголошували, що Нагірний Карабах не є територією Вірменії, і ні Азербайджан, ні Туреччина поки не зробили агресивних дій безпосередньо проти Вірменії. При цьому звертається увага, що введення миротворчих сил ОДКБ на територію конфлікту можливе лише за наявності обопільного запиту як з боку Вірменії, так і з боку Азербайджану. До того ж зараз Росія занадто зайнята Сирією, Лівією, Білорусією, Україною, Венесуелою і долею своїх енергетичних проектів в Європі, щоб занурюватися ще у збройний конфлікт, що виник навколо Нагірного Карабаху.

З огляду на загальний прозахідний тренд в Закавказзі з боку Грузії, Вірменії та Азербайджану, а також на посилення впливу в регіоні позицій Туреччини та Ірану, Росія останнім часом знаходиться в досить складному становищі щодо Південного Кавказу. Хоча турецьку експансію в цьому регіоні Москва однозначно сприймає як посягання на зону традиційних російських інтересів, все ж вона не в змозі зупинити посилення в ньому позицій Туреччини, оскільки вже має досить «напружену взаємодію» з Анкарою в Сирії та Лівії, практично на межі прямого воєнного конфлікту. Тепер же протистояння між Анкарою і Москвою з близькосхідного і північноафриканського регіонів переноситься на пострадянський простір, що загрожує ослабленням позицій росіян в цьому просторі.

Російське керівництво вже неодноразово намагалося просувати миротворчі ініціативи з метою припинити бойові дії і встановити перемир’я в Нагірному Карабаху і прилеглих до нього окупованих Вірменією територіях. Так, 9 жовтня ц. р. глава МЗС РФ С. Лавров по черзі зустрівся в Москві з керівниками зовнішньополітичних відомств Вірменії і Азербайджану, однак оголошене тоді перемир’я не протрималося і доби. Якщо Єреван готовий піти на перемир’я і на переговори з метою збереження статус-кво, то Баку аж ніяк не бажає знову загрузнути у виснажливих переговорах на чергові кілька років. Бо прагне остаточно розв’язати конфлікт силоміць, маючи перевагу на полях битв завдяки допомозі Туреччини.

Азербайджанська і вірменська діаспори в Росії

Вивчаючи нинішню політику Москви на Південному Кавказі, слід мати на увазі фактор наявності великих азербайджанської та вірменської діаспор в Російській Федерації та їх вплив на російське керівництво. Азербайджанська діаспора в РФ є однією з найчисленніших. У самій лише Москві азербайджанці посідають друге місце за чисельністю після росіян. Чисельність росіян серед 11 мільйонів багатонаціонального населення Москви не перевищує 30 %, тоді як азербайджанців — майже 15 %. На третьому місці татари, башкири і чуваші — 12 %. Загалом в Росії етнічних азербайджанців живе більше, ніж в Баку — близько 3 млн.

За даними журналу Forbes за 2016 рік, у Росії налічується кілька мільярдерів азербайджанського походження. Лідирує уродженець Баку, глава компанії «Лукойл» Вагіт Алекперов зі статком у 8,9 млрд дол., хоча через падіння цін на нафту він втратив близько 3,3 млрд дол. і перемістився з 6 на 9 позицію найбагатших людей Росії.

Друге і третє місця в списку найбагатших азербайджанців поділяють бізнес-партнери Зарах Ілієв і Год Нісанов. У тому ж 2016 році активи З. Ілієва і Г. Нісанова зменшилися на 1,1 млрд дол., склавши 6,4 млрд дол. на двох. Мер Москви С. Собянін є негласним бенефіціаром агрокластеру «Фуд-Сити», яким володіє Г. Нісанов. Колишній бакинець Фархад Ахмедов посів у списку найбагатших азербайджанців 4 місце зі статком в 1,4 млрд дол. П’ятірку найбагатших людей Росії азербайджанського походження замикає Араз Агаларов зі статками в 1,2 млрд дол.

За оцінкою «Союзу вірмен Росії», в РФ проживає близько 2 млн етнічних вірмен, третина з яких є громадянами Вірменії. Вірмени серед жителів Москви складають 5 %. Близько половини російських вірмен проживають в Краснодарському і Ставропольському краях, в Ростовській області і на Кубані. 5 жовтня ц. р. один з найбагатших людей Росії Рубен Варданян звернувся до президента РФ із закликом надати допомогу Вірменії. Через два дні Р. Варданяну відповів російський мільярдер Ф. Ахмедов, порадивши йому «не втягувати Москву в авантюру».

Серед «хороших знайомих» прем’єр-міністра М. Мішустіна, мати якого є вірменкою, чимало багатих людей з вірменської діаспори: Левон Амділян, Віталій Кіракосянц, Самвел Карапетян, Камо Авагумян та інші. З багатими представниками азербайджанської діаспори у сім’ї М. Мішустіна також хороші відносини. Серед них А. Агаларов, син якого Еммін — колишній зять президента Азербайджану І. Алієва. Розквіт бізнес-імперії А. Агаларова припав на період президентства Д. Медведєва, з яким підприємець був у «хороших стосунках».

Як відомо, Москва використовує діаспори з пострадянських республік для того, щоб створювати важелі тиску на країни їх походження. Для цього вживаються різні методи: політика в сфері надання віз, дозволів на роботу, документів на тимчасове проживання і російського громадянства. Але найголовніше полягає в тому, що Москва, залучаючи мігрантів з пострадянських республік, прагне компенсувати зменшення корінного населення Росії, яке протягом останніх 20–25 років постійно скорочується щороку в середньому на 0,7–1 млн осіб. Офіційна чисельність населення РФ в 142 млн осіб вже давно не відповідає дійсності. За словами голови наглядової ради Інституту демографії, міграції та регіонального розвитку РФ Юрія Крупнова, якщо російська влада найближчим часом не змінять демографічну політику, то до середини ХХI століття населення Росії може скласти близько 80 млн, як сьогодні в Туреччині, територія якої менше території РФ майже в 22 рази.

Балансування Ірану між Туреччиною і Росією на Південному Кавказі

Якщо роль, яку Іран відіграє на Південному Кавказі, порівнювати з такими ж ролями Туреччини і Росії, то вона значно скромніша. Адже Іран послідовно сповідує нейтральну позицію щодо конфлікту в Нагірному Карабаху, хоча і неодноразово заявляв про готовність бути посередником в його врегулюванні. Якщо Туреччина є основним союзником Азербайджану, а Росія до недавнього часу просто вичікувала, то в Ірані найбільше стурбовані можливим переміщенням десятків тисяч біженців на його територію внаслідок ведення бойових дій в Карабаху неподалік іранських кордонів. У Ірані також не схвалюють втручання Туреччини в карабахський конфлікт, зважаючи на багатовікову історію конфронтації Османської та Перської імперій за вплив на Південному Кавказі. В нещодавній телефонній розмові з В. Путіним іранський президент Х. Роухані, маючи на увазі Туреччину, заявив, що втручання третіх країн в Нагірний Карабах гальмуватиме процеси врегулювання конфлікту. І висловив стурбованість участю в такому конфлікті терористичних груп, очевидно натякаючи на кілька тисяч сирійських протурецьких найманців, переправлених Туреччиною до Азербайджану.

Хоча Азербайджан і Іран дуже близькі в плані культури і релігії, та їх відносини завжди були неоднозначними. Як не дивно, але з самого початку згаданого конфлікту (після того, як розпався Радянський Союз) Іран більше надавав політичну підтримку християнській Вірменії, аніж мусульманському Азербайджану. Хоча азербайджанці у своїй переважній більшості, як і іранці, — шиїти. У пострадянський період Іран і Вірменія практично вважалися союзниками, що напевно дратувало, як Туреччину, так і Азербайджан.

І хоча останні 30 років Іран і Туреччина цілком успішно співпрацюють у сфері енергетики, координують свої дії проти курдських сепаратистів і разом з Росією є ситуативними (вимушеними) партнерами в Сирії, проте іранців не влаштовує військова перемога азербайджанців над Карабахом і Вірменією за допомогою Туреччини. Оскільки така перемога може викликати зростання сепаратизму у 30-мільйонному середовищі іранських азербайджанців, чисельність яких втричі більша за населення сусіднього Азербайджану.

Хоча Верховний лідер Ірану аятола Алі Хаменеї — етнічний азербайджанець, але іранська влада все ж вбачає в численній і досить згуртованій азербайджанській етнічній групі потенційну загрозу своїй безпеці. І в даний час окремі націоналістичні угруповання в Баку марять відродженням «Великого Азербайджану», сподіваючись, що після поразки Ірану у можливій війні зі США азербайджанці зможуть зі своїми одноплемінниками утворити державу в «Південному Азербайджані». У зв’язку з цим Іран побоюється, що успіх азербайджанців у війні з Вірменією значно посилить вплив цих угрупувань на тлі переможної ейфорії у Азербайджані.

Стривожений Іран спостерігає, як Туреччина з Азербайджаном, Казахстаном і Туркменістаном прокладають на європейські ринки нафтові і газові трубопроводи з басейну Каспійського моря через турецьку територію. Бо це значно зменшує його шанси бути постачальником енергоносіїв для Європи. Зокрема, як країни, що посідає друге місце у світі за запасами природного газу.

Не виключено, що чи не найбільшою причиною таких непевних двосторонніх відносин є масштабне економічне і військове співробітництво Азербайджану з головним ворогом Ірану — Ізраїлем. Ще у 2012 році між Азербайджаном і Ізраїлем було укладено угоду на постачання ізраїльських озброєнь на суму 1,6 млрд дол. Протягом останніх років азербайджанці придбали чимало ізраїльської стрілецької зброї, бронетехніки, безпілотних літальних апаратів, радарів, систем ППО, ракетних артилерійських систем. Крім того, на даний час деякі системи озброєнь виготовляються вже й в Азербайджані за ізраїльськими ліцензіями.

Тегеран також не задоволений тим, що Баку надає свою територію ізраїльським спецслужбам для підривних дій проти ІРІ і для організації нападів на життєво важливі об’єкти іранської економічної інфраструктури. Іранці стверджують, що 2 липня ц. р. ізраїльські літаки завдали удару по ядерному об’єкту в Натанзі в провінції Ісфаган, і злітали вони з азербайджанських аеродромів.

Однак, незважаючи на взаємні претензії і підозри, економічна співпраця між Азербайджаном і Іраном останнім часом динамічно розвивається, що стало особливо помітно після приходу до влади в Ірані у 2013 році президента Хасана Рухані. За цей час підписано понад 150 різних двосторонніх азербайджансько-іранських документів. У 2019 році двосторонній торговий оборот склав близько 600 млн дол., збільшившись на 30 % в порівнянні з 2018 роком. На даний час в Азербайджані функціонує близько 1650 іранських компаній в таких сферах як промисловість, будівництво, торгівля, транспорт, АПК і сектор послуг. В цілому Іран надав азербайджанській економіці 3,7 млрд. дол. Інвестицій.

У Ірану стосовно карабахського конфлікту протягом останніх 30 років була нейтральна позиція. Він намагався підтримувати в Нагірному Карабаху існуючий статус-кво, що, зрозуміло, сприймалося позитивно в Єревані і досить критично в Баку, оскільки така позиція зрозуміло кого може задовольняти однозначно. Та обставина, що північна частина Ірану населена азербайджанцями, є, як згадувалося вище, одним з факторів, через який він дотримувався нейтральної позиції щодо останньої нагірно-карабахської кризи. Під час бойових дій демонстрації на підтримку Азербайджану проводилися не лише серед іранських азербайджанців, а й по всьому Ірану. Вірменська діаспора, що також там проживає і чисельність якої становить приблизно 100 тис. осіб, через свою розпорошеність по всій території Ірану практично не змогла демонструвати підтримку Вірменії.

За однією інформацією Іран не надав дозволу Росії на переправляння через свою територію військової допомоги Вірменії, а за іншою — таки дозволив це зробити. Але, в цілому, Іран не став долучатися до конфлікту. У Тегерані схвально сприйняли укладену 10-го листопада угоду між В. Путіним, І. Алієвим і Н. Пашиняном про припинення бойових дій в Нагірному Карабаху і прилеглих до нього районах, про що піде мова далі.

Тристороннє оголошення про припинення вогню

У ніч на 10 листопада ц. р. абсолютно несподівано для багатьох спостерігачів у Москві, Баку і Єревані було синхронно оприлюднене оголошення В. Путіна, І. Алієва та Н. Пашиняна про повне припинення вогню і всіх військових дій в зоні нагірно-карабахського конфлікту. Відповідно до цього оголошення, сторони конфлікту повинні залишатися на зайнятих ними позиціях. До 15 листопада Вірменія зобов’язана повернути Азербайджану Кельбаджарський район, до 20 листопада — Агдамський район і території, які утримує вірменська сторона в Газахському районі. А вже до 1 грудня — Лачинський район, при цьому залишаючи за собою Лачинський коридор завширшки 5 км з метою забезпечення зв’язку між Степанакертом і Вірменією. Практично більша частина Нагірного Карабаху повертається під контроль Азербайджану. Щодо невизнаної НКР, то вона ліквідується.

Відтепер невеликий вірменський анклав, що там залишився, буде повністю підконтрольний Азербайджану не тільки де-юре, але й де-факто, чого не було за весь час існування НКР з 1991 року. Зараз взагалі стоїть питання — чи залишаться вірмени на території невеликої частини Нагорного Карабаху, а чи будуть змушені під тиском азербайджанців переселитися на територію Вірменії? На даний час відносно невелика кількість вірменів (зараз ще невідомо, яка саме) залишається на меншій частині Карабаху навколо Степанакерту. З тексту угоди неясно, на яких правах існуватиме вірменський анклав в Карабаху. Раніше І. Алієв припустив створення там для вірмен культурної автономії.

Азербайджанська армія залишається в Карабаху, в той час як вірменська повинна його покинути. Одночасно випроваджуються сирійські найманці, роль яких у конфлікті, на мій погляд, значною мірою перебільшена. У найближчі три роки планується будівництво нового маршруту руху по Лачинському коридору в обхід азербайджанського міста Шуша. Азербайджан зобов’язаний гарантувати безпеку і свободу переміщення громадян по цьому коридору, а також транспортних засобів і вантажів в обох напрямках. Зі свого боку, Вірменія зобов’язана забезпечити безперешкодне транспортне сполучення між західними районами Азербайджану і Нахічеванською Автономною Республікою (НАР). За погодженням сторін будуть збудовані нові транспортні комунікації вздовж ірансько-вірменського кордону, що зв’язуватимуть НАР з західними районами Азербайджану. Завдяки цій трасі між Туреччиною і Азербайджаном вперше виникне прямий транзитний сухопутний коридор. Контролюватиме ці сполучення прикордонна служба ФСБ Росії і турецькі військовослужбовці.

Вздовж лінії зіткнення в Нагірному Карабаху одночасно з виведенням вірменських збройних сил розпочалося розміщення «миротворчого» контингенту РФ в кількості близько 2 тис. військовослужбовців зі стрілецькою зброєю, 90 бронетранспортерами БТР-82А, 380 бронеавтомобілями «Тигр» і «Тайфун». Російські військові також використовуватимуть армійську авіацію та комплекси з безпілотними літальними апаратами. Командування росіян розміститься в районі карабахського адміністративного центру — Степанакерті (по-азербайджанськи — Ханкенді).

Термін перебування «миротворців» становитиме п’ять років з автоматичним продовженням на черговий п’ятирічний період за умови, що жодна зі сторін конфлікту не заявить про намір припинити застосування даного положення.

Основою російського миротворчого контингенту будуть підрозділи 15-ї окремої мотострілецької бригади Центрального військового округу ЗС РФ, дислокованої в Самарській області, яка брала участь в російсько-грузинській війні 2008 року, «творила мир» в Криму і на окупованій частині Донбасу, зокрема під Краснодоном, Іловайськом і Дебальцевим. Частково до миротворчих операцій будуть долучатися підрозділи 31-ї окремої десантно-штурмової бригади ПДВ (м. Ульяновськ). 15-ту окрему мотострілецьку бригаду можна назвати «миротворчою» з великою натяжкою, оскільки вона не призначена для виконання класичних миротворчих операцій — військово-цивільної взаємодії, виконання гуманітарних місій, зокрема розмінування, роззброєння і демобілізації колишніх комбатантів, захисту прав людини, надання допомоги в проведенні виборів, підтримки заходів з відновлення і зміцнення державної влади на підмандатній території тощо.

Внутрішньо переміщені особи і біженці (переважно етнічні азербайджанці) повертаються на територію Нагірного Карабаху і на прилеглі райони під контролем Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців. Проте це території зі вщент зруйнованою інфраструктурою. До того ж вірмени, перед тим, як евакуюватися до Вірменії, спалюють власні домівки, де вони мешкали понад 30 років. Схоже, що ворожнеча між азербайджанцями і вірменами триватиме довго. І це найгірше, що може бути. Її, цю ворожнечу, роздмухуватимуть і використовуватимуть треті країни для просування своїх амбіційних геополітичних інтересів.

Після укладення перемир’я з Вірменією президент І. Алієв у своєму зверненні до нації оголосив про перемогу Азербайджану у «вітчизняній війні» за Нагірний Карабах. При цьому він зазначив «особливу роль Росії і її лідера Володимира Путіна у врегулюванні конфлікту в Нагірному Карабаху». У цьому зверненні І. Алієв також повідомив про спільну миротворчу місію Росії і Туреччини в Нагірному Карабаху, на що в Москві поспішили заявити, що таке питання взагалі й не порушувалося. Однак пізніше адміністрація президента РФ все ж була змушена підтвердити, що «з метою здійснення ефективного контролю за виконанням сторонами конфлікту домовленостей про припинення бойових дій» на території Азербайджану передбачається розгортання спільного російсько-турецького моніторингового центру.

За даними турецьких джерел, які посилаються на телефонну розмову між В. Путіним і Р. Ердоганом 7 листопада ц. р., угода про перемир’я між трьома країнами стала наслідком переговорів між керівництвом РФ і ТР, хоча саме Туреччина у цій угоді чомусь не згадується. Очевидно, Москва не захотіла ділити «лаври переможця» з Анкарою.

З коментарями щодо «переможного завершення 44-денної війни» крім президента Туреччини Р. Ердогана виступили спікер Меджлісу країни М. Шентоп, міністр закордонних справ М. Чавушоглу і міністр оборони Х. Акар.

В цілому реакція пересічних росіян і турків на підписання угоди про перемир’я кардинально відрізняється. Якщо росіяни в соціальних мережах дискутують про те, чи Росія таки перемогла, то турецьке населення в своїй переважній більшості однозначно впевнене в тому, що Туреччина здобула велику воєнно-політичну перемогу на Південному Кавказі.

Вважаю, що Азербайджан і Туреччина погодилися на підписання перемир’я головним чином тому, що азербайджанці зазнали відчутних втрат в живій силі і озброєннях, темпи наступальних дій їх війська значною мірою вичерпалися. А, як відомо, ведення боїв в населених пунктах і в гірських районах таки призводить до відчутних втрат. До того ж, військові і фінансові ресурси Баку і Анкари вже закінчувалися.

10 листопада Р. Ердоган ще раз проаналізував по телефону з В. Путіним «питання здійснення спільної наглядової діяльності з припинення вогню» в рамках згаданого моніторингового центру. Аби що там, але певний військовий контингент турецьких спостерігачів буде присутній на території Азербайджану і для цього Туреччині не потрібно питати у Москви дозволу. На наш погляд, і без узгодження з Москвою І. Алієв може запросити турецьких миротворців. Головним чином, щоб не бути повністю залежним від Росії. На погляд російського військового експерта Павла Фельгенгауера, «Росія втратила вирішальний голос на Південному Кавказі, оскільки Туреччина туди увійшла, і не Росії вирішувати — пустити її туди чи не пустити».

Р. Ердоган досяг головного: захистив Південний газовий коридор на найнебезпечнішій його ділянці, отримав плацдарм для виходу до Каспію і далі до Центральної Азії. Для турецького президента все тільки розпочинається. Та й В. Путіну додасться головного болю від «стратегічного партнерства» з Туреччиною. Адже поки Кремль відстоював свої імперські інтереси в Україні, Сирії та Лівії, одна з потужних країн НАТО заходить до колись виключно монопольної зони впливу Росії на Кавказі та в Центральній Азії. Наприкінці жовтня ц. р. турецький міністр оборони Хулусі Акар відвідав Казахстан і Узбекистан, де уклав угоди про ВТС, а також обговорював тему створення військового блоку тюркських країн Центральної Азії — «Армії Турана» або «тюркського НАТО». Потенційними кандидатами на членство в цьому блоку є Азербайджан, Узбекистан, Казахстан, Киргизія і Туркменістан. Таким чином, вперше в новітній історії Туреччина відібрала у Росії роль головного гравця на Кавказі і збирається зробити те саме в Центральній Азії. Оскільки в Росії проживає 28 тюркських народів, то такий розвиток подій створює серйозну небезпеку для єдності РФ…

Прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян назвав підписання угоди про перемир’я «неймовірно болючою» подією для нього і вірменського народу. Він розповів, що підписав угоду «в результаті глибокого аналізу військової ситуації і на основі вимоги військового командування країни, яке оцінило ситуацію на полі бою як катастрофічну». Відразу після оголошення про підписання угоди про перемир’я на вулиці в центрі Єревану вийшли протестанти і почали громити будівлі уряду і парламенту. Слідом за Н. Пашиняном президент невизнаної НКР Араік Арутюнян заявив, що «з огляду на жахливу ситуацію, щоб уникнути подальших важких втрат і повної втрати Арцаха, я погодився закінчити війну». 11 листопада фракції опозиційних партій у вірменському парламенті зібрали необхідну кількість підписів для проведення позачергового засідання парламенту з метою обговорення питання про відставку Н. Пашиняна. Однак депутати фракції правлячої партії «Мій крок» (88 депутатів зі 132) відмовилися брати участь в цьому засіданні. Так що найближчим часом відставка Н. Пашиняна навряд чи можлива.

За деякими даними, серед військового командування Азербайджану також виявилося чимало таких вищих офіцерів, які не задоволені припиненням бойових дій в той момент, коли повна і остаточна перемога над Вірменією була близькою і цілком очевидною. На думку деяких спостерігачів, знищення 9 листопада азербайджанськими військовими із застосуванням ПЗРК російського гелікоптера Мі-24, який супроводжував російську військову колону в районі вірменського населеного пункту Ерасх, було, швидше за все, вчинено навмисно з метою зриву підписання угоди про перемир’я. В результаті трощі гелікоптера двоє з екіпажу загинули, а третій отримав тяжкі поранення.

Позиція Грузії і країн Заходу

Без сумніву, тему позиції Грузії та країн Заходу щодо азербайджансько-вірменському конфлікту слід розглядати окремо, бо без згадки цього фактора уявлення про нинішню ситуацію на Південному Кавказі буде неповним. Тому спробуємо побіжно і тезисно окреслити головні складові цієї теми.

З самого початку нагірно-карабахського конфлікту Тбілісі підтримував його мирне врегулювання, закликаючи сторони припинити вогонь. За словами глави комітету грузинського парламенту з оборони і безпеки Іраклія Сесіашвілі, Грузія не надаватиме військової підтримки ні Вірменії, ні Азербайджану, а зберігатиме нейтралітет, оскільки має добросусідські відносини з обома цими країнами. Він також заявив, що Грузія відмовила їм в транзиті озброєнь через свою територію, що було сприйнято в Єревані і Баку з розумінням. Прем’єр-міністр Грузії Георгій Гахарія неодноразово пропонував представникам Азербайджану і Вірменії сісти за стіл переговорів у Тбілісі.

Лідер найбільшої грузинської опозиційної партії «Єдиний національний рух», екс-президент Грузії Михайло Саакашвілі закликав Вірменію і Азербайджан «не піддаватися почуттям ворожнечі, яку сіють зовнішні сили». За його словами, поява в Нагірному Карабаху російських миротворців небезпечна для регіону, оскільки це міна уповільненої дії, яка може вибухнути в будь-який момент, як це трапилося у 2008 році в Грузії.

Після оголошення угоди про перемир’я в Нагірному Карабаху влада Грузії, як виняток і на прохання Єревану і Баку, відкрила свій повітряний простір для літаків з російськими миротворцями.

Як стало відомо, держсекретар США Майк Помпео відвідає Грузію 17–18 листопада в рамках тривалого турне по Франції, Туреччині, Ізраїлю, Саудівській Аравії, Об’єднаних Арабських Еміратах і Катару. Під час візиту до Грузії він зустрічатиметься з прем’єр-міністром Г. Гахарія, президентом С. Зурабішвілі, міністром закордонних справ Д. Залкаліані, а також з Католикосом-Патріархом всієї Грузії Ілією II. Слід зазначити, що на даний час не спостерігається серйозних дипломатичних кроків з боку США щодо конфлікту між Азербайджаном і Вірменією. Очевидно, це пов’язано з досить напруженою виборчою кампанією в США, яка через можливі судові позови з боку Д. Трампа може затягнутися, як мінімум, до Нового року.

Раніше, 23 жовтня, М. Помпео зустрічався у Вашингтоні окремо з міністрами закордонних справ Азербайджану і Вірменії — Д. Байрамовим і З. Мнацаканяном, — щоб обговорити ситуацію в Карабаху. Тоді М. Помпео обмежився закликом припинити вогонь і почати переговори. За підсумками переговорів у Вашингтоні президент США Д. Трамп заявив «про дуже хороші відносини з Вірменією і нагадав, що в США існує численна вірменська діаспора (близько 1,5 млн осіб). Але при цьому він не згадав жодним словом про азербайджанців, чисельність яких в США складає всього близько 30 тис. осіб, що вдвічі менша, ніж у нас, в Україні. У своєму привітанні Джо Байдену у зв’язку з його перемогою на виборах президента США Н. Пашинян висловив надію на його участь у врегулюванні конфлікту в Нагірному Карабаху.

Як стало відомо, ще наприкінці жовтня ц. р. в адміністрації президента Д. Трампа обговорювалася можливість відправки в Нагорний Карабах військових миротворців з країн Скандинавії. Повідомлялося, що ця ідея належить раднику Д. Трампа з національної безпеки Роберту О’Брайену, який вважає, що у складі миротворчих сил не повинно бути військових з країн Мінської групи ОБСЄ (Росія, Франція, США) або сусідніх держав, в тому числі Туреччини. Однак в ці дні президентська виборча кампанія досягла свого апогею і американцям, очевидно, вже було не до миротворців в Нагірному Карабаху. Можливо, знаючи про ці плани Вашингтона, В. Путін і поспішав доправити своїх миротворців у Азербайджан.

Європейські країни, ЄС і НАТО переважно займають нейтральну позицію щодо нагірно-карабахського конфлікту, можливо з невеликою підтримкою Вірменії, закликаючи сторони конфлікту до мирних переговорів.

Найбільш активну роль у врегулюванні цього конфлікту серед європейських країн відіграє Франція, яка є співголовою в Мінській групі ОБСЄ разом з Росією і США. При цьому слід мати на увазі досить напружені відносини між Парижем і Анкарою, а також те, що у Франції проживає найбільша в Європі вірменська діаспора чисельністю близько 750 тис. осіб, що визначає симпатії французів до Вірменії. До підписання угоди про перемир’я в парламентах деяких західних держав (Франції, Канади і США) навіть розглядалися проекти постанов про визнання незалежності НКР і про введення антитурецьких санкцій. Втім, ці ініціативи навряд чи були б підтримані парламентами згаданих країн навіть до підписання угоди про перемир’я, а після її підписання сенс цих акцій повністю відпадає.

Висновки і прогнози

Наслідки 44-денної азербайджансько-вірменської війни були зумовлені задовго до підписання угоди про перемир’я 10-го листопада. Тримільйонній бідній на природні ресурси Вірменії було б складно виграти війну з 10-мільйонним багатим і добре озброєним Росією, Туреччиною та Ізраїлем Азербайджаном. До того ж Росія, як «стратегічний союзник» Вірменії, занадто вичікувала і практично мало що зробила для підтримки Єревану. Реакція лідерів США і Європи на звернення Н. Пашиняна за допомогою була надто слабкою та і не могла бути іншою, щонайменше, з трьох причин: по-перше, членство Вірменії в ОДКБ і ЄАЕС значно переважало її проєвропейські устремління і практично робило їх парадоксальними; по-друге, Вірменія окупувала азербайджанські території, що також унеможливлювало надання їй підтримки з боку Заходу; по-третє, Захід так чи інакше був змушений зважати на позицію Туреччини, як члена НАТО. Таким чином, в цих геополітичних умовах реальних можливостей підтримати проєвропейські прагнення Вірменії у країн Заходу просто не було.

В. Путін скористався ситуацією, що склалася в Нагірному Карабаху, щоб зберегти свій вплив в Закавказзі, а також залежністю Азербайджану і особливо Вірменії від Москви. Практично не надавши Єревану своєчасної військово-дипломатичної допомоги, В. Путін «задушив оксамитову революцію» у Вірменії і тим самим поклав край політичному майбутньому Н. Пашиняна як народного і проєвропейського вірменського лідера. Наступним кроком Москви буде посилення проросійських політичних партій у Вірменії з метою їхнього приходу до влади під керівництвом якогось вірменського «Януковича». Але хотілося б сподіватися, що вірменський народ, як і український та грузинський, не дозволить Москві в черговий раз ввести себе в оману.

На думку деяких експертів, Туреччина практично спровокувала Азербайджан до розв’язання бойових дій в Карабаху, знаючи, що рівень підготовки вірменських і азербайджанських збройних сил незрівнянний, а у Вірменії немає сильних партнерів і союзників, крім Росії. Існуюче статус-кво в Нагірному Карабаху і навколо нього цілком задовольняло Вірменію, тому вона ніяк не могла ініціювати бойові дії проти Азербайджану, про що добре знали в Москві, Баку і Анкарі. На думку згаданих експертів, те, що сталося між Азербайджаном і Вірменією, дуже нагадує змову лідерів цих країн проти уряду Н. Пашиняна і вірменських проєвропейських політичних сил.

Багато політичних коментаторів, особливо російських, оцінюють «миротворчі» дії Росії в Нагірному Карабаху як перемогу її стратегів на чолі з В. Путіним, яка нібито зміцнила позиції Москви на Південному Кавказі. На мій погляд, це швидше за все «піррова перемога» і в довгостроковій перспективі Москва скоріше програє, ніж виграє.

По-перше, Росія взяла на себе величезну відповідальність за стабілізацію в регіоні Нагорного Карабаху і відносинах між Вірменією і Азербайджаном, що потребуватиме від неї величезних ресурсів. І це в умовах тривалої рецесії російської економіки і участі Росії в багатьох інших конфліктах, як на пострадянському просторі, так і на Близькому Сході.

По-друге, і азербайджанці, і вірмени сприймають Росію не як свого природного союзника, а в якості окупанта, який переслідує свої імперіалістичні цілі в регіоні Закавказзя. Тому намагатимуться якомога швидше позбутися московської опіки.

По-третє, Росія не зможе зупинити просування Туреччини в Південному Кавказі і буде змушена рахуватися з її інтересами і погоджувати з нею всі свої дії, що, як показує практика взаємодії Анкари і Москви в Сирії та Лівії, відбувається досить непросто і часом на межі військового зіткнення. Без Туреччини підписання угоди про припинення вогню було б неможливе, зважаючи на те, що ця угода практично повністю відтворює турецькі вимоги. В результаті підписаної угоди Туреччина отримує можливість прокласти сухопутний «пантюркський коридор» через територію Вірменії та Азербайджану до Центральної Азії, де суперництво між Анкарою і Москвою тільки зростатиме. На наших очах формуються нові геополітичні реалії в цьому регіоні.

По-четверте, приклад того, як Росія «кинула» Вірменію наочно демонструє недоцільність членства в ОДКБ і ЄАЕС, що може призвести до ослаблення цих організацій і навіть до виходу з них деяких країн. Якщо Росія не може гарантувати безпеку свого союзника, то виникає питання: який сенс країнам-членам ОДКБ орієнтуватися на неї, як на гаранта своєї безпеки?

По-п’яте, у разі приходу до влади в США Дж. Байдена політика США щодо Ірану може змінитися і відновитися формат взаємодії, який був при президенті Б. Обамі. А це дасть змогу Тегерану посилити підтримку Єревану в якості противаги політиці Москви і Анкари на Південному Кавказі. При цьому слід зазначити: незважаючи на спротив Москви, в Тегерані не втратили надії на будівництво нафто- і газопроводів до Європи через Вірменію, Грузію, Чорне море і Румунію. Звісно ж, що такий проект може дістати підтримку в Європі, оскільки зменшить її залежність від російських енергоносіїв.

В енергетичному вимірі затяжний конфлікт в Нагірному Карабаху не в інтересах ні Азербайджану, ні Туреччини, оскільки під ударом могли опинитися нафто- і газопроводи, що зв’язують їх і Грузію. Це також завдало б значної шкоди енергетиці Туреччини, яка стала основним транзитним коридором для постачання каспійських енергоносіїв до Європи. У цьому плані затяжний конфлікт не був би також і в інтересах Росії, яка частково прокачує свою нафту і газ через азербайджанські трубопроводи до Туреччини, оскільки азербайджанських вуглеводневих ресурсів поки що недостатньо для того, щоб по вінця заповнити ці трубопроводи. Це один з тих випадків, коли політика визначається економікою.

В Карабаху, як в Грузії, Молдові та Україні, простежується загальна геополітична стратегія Кремля, спрямована на збереження в напівзамороженому стані переважно спровокованих ним же локальних конфліктів з метою формування проросійських політичних сил в згаданих країнах і їх утримання під своїм контролем, а також з метою блокування розширення НАТО на пострадянському просторі, виходячи з того, що країни з невизначеними територіальними конфліктами нібито не можуть бути членами НАТО. Але останнім часом Стаття 5 Північноатлантичного договору від 21 березня 1949 року набула дещо ширшого трактування, згідно з яким, якщо країна-претендент на вступ до НАТО є жертвою агресора, то за певних умов вона може розраховувати на набуття членства в НАТО, але при цьому без обов’язкової участі країн Альянсу у воєнному конфлікті із застосуванням їх збройних сил на боці жертви агресора. Крім застосування збройних сил для підтримки жертв агресора країни НАТО мають у своєму розпорядженні багато інших, невійськових засобів. Виходячи з цього, у штаб-квартирі НАТО вже неодноразово зазначали, що Грузія і Україна, як жертви російської агресії, можуть претендувати на членство в Альянсі з особливим статусом. І дійсно, у порівнянні з 1949 роком, сьогодні ситуація у світі кардинально змінилася і потребує нових підходів. Сучасні гібридні війни і конфлікти вимагають застосування абсолютно нових засобів і форм їх припинення чи врегулювання.

Чимало експертів сподівається, що з приходом до влади президента Дж. Байдена зовнішньополітична діяльність нової адміністрації США стане більш передбачуваною, послідовною і прогнозованою, ніж вона була при президентові Д. Трампі. Скоріш за все, посилиться співпраця США з країнами НАТО і відновляться деякі зовнішньополітичні принципи, які запроваджувалися під час 8-річної каденції президента Б. Обами. Вже зараз Дж. Байден заявив про свою готовність разом з лідерами європейських держав приділити більше уваги мирному врегулюванню конфліктів у Східній Європі, зокрема в Україні, Молдові і на Кавказі. Очевидно, що США та інші країни НАТО посилять координацію своїх дій з Туреччиною на Кавказі і в Центральній Азії і до певної міри стримуватимуть її геополітичні амбіції, які інколи не відповідають принципам політики НАТО, виходячи з того, що народам Кавказу і Центральної Азії в першу чергу потрібен розвиток їх економік, покращення життєвого рівня, ліквідація бідності, розвиток освіти, культури і сфери охорони здоров’я, а не гонка озброєнь, створення нових воєнних блоків на кшталт тюркської «Армії Турану» і, відповідно, посилення небезпечної конфронтації з Росією.

Сьогодні звучить чимало прогнозів стосовно того, який шлях обиратиме Вірменія — залишиться маріонеткою Росії чи збереже свій суверенітет і незалежність. Хотілося б, щоб дружній нам вірменський народ зробив відповіді висновки із вкрай драматичної ситуації, в якій він опинився через низку різних внутрішніх і зовнішніх факторів, і рухався шляхом євроатлантичної інтеграції, як це робить сусідня Грузія, яка також пережила чимало драматичних ситуацій після 1991 року, не в останню чергу завдяки «миротворчій» активності Росії в Абхазії і Південній Осетії. Не думаю, що дружній азербайджанський народ повинен надто довго перебувати у стані ейфорії від перемоги над Вірменією. Ворожнеча між сусідніми народами — це досить некомфортна атмосфера для їх співіснування. Бо вона отруює життя обом народам. Азербайджанці і вірмени багато століть жили поруч і приречені так жити надалі. На мій погляд, обом народам варто намагатися відновлювати мирне співіснування, щоб не бути маріонетками Туреччини чи Росії. Головний і спільний курс обох країн має бути спрямований на інтеграцію з Європою.

Джерело: Борисфен Інтел

Лента

13 июня в Михайловском соборе ПЦУ состоится прощание с участником украинского национально-освободительного движения Орестом Васкулом

13 июня 2021 году в киевском Михайловском соборе Православной церкви Украины состоится прощание с председателем Киевского краевого братства ОУН...

Актуально