Четверг, 25 февраля, 2021

Роздуми про метушню в «русском Донбассе», і не тільки… (Частина 2)

Must Read

Керчь из-за мусора в городе превращается в свалку

Керчане жалуются в социальных сетях на мусор, в котором утопает в последние несколько дней город. Дело в том, что...

Глава Microsoft обвинил Россию в причастности к самой опасной кибератаке в США

В ходе слушаний комитета по разведке Сената США, президент корпорации Microsoft Брэд Смит заявил, что после масштабного расследования, в...

Митрополит ПЦУ Димитрий (Рудюк) рассказал о свидетельстве того как РПЦ столетиями обращалась с украинским народом и его языком

РПЦ всегда лицемерно обращались с украинским народом и его языком и об этом есть свидетельства столетней давности. Об этом напомнил...

Ідеологічні диверсії РФ на Донбасі

Історія свідчить, що агресор завжди намагається опертися на якусь ідеологічну основу аби обґрунтувати чи виправдати свою агресію. За будь-якої війни, особливо громадянської, протиборство триває не лише за територію. Передусім — за душі і сумління людей, які на цій території проживають.

Про це пише кандидат історичних наук Олексій Волович на сторінках інформаційного ресурсу Борисфен Інтел.

За словами вченого-релігієзнавця і колишнього в’язня проросійських сепаратистів Ігоря Козловського«російська машина не тільки зачищає території від інакомислення, вона готує і глобальні зміни у свідомості донеччан з тим, щоб продовжити гібридну війну». Він називає доктрину «русского Донбасса» ідеологічною експансією, мета якої — заразити свідомість людей «ідеологічним вірусом».

І каже, що не існує такого феномена, як донбаська ідентичність. Дійсно, скрізь живуть різні люди за своїми політичними уподобаннями, національністю, рівнем освіти і культури. Так що вислів «Донбасс порожняк не гонит» — пустий, нічого не означає.

Ще наприкінці 90-х років минулого століття у «демократичній» Росії, коли президент Б. Єльцин щоранку прокидався, як він казав, «з думкою про те, щоб такого доброго зробити для України», ідеологи віковічного великодержавного російського шовінізму і «русскава міра» наполегливо закладали підвалини антиукраїнської ідеології. Наведемо конкретні приклади. Ось що пише сучасний ідеолог російського неоімперіалізму О. Дугін«Существование Украины в ее нынешних границах и с нынешним статусом «суверенного государства» тождественно нанесению чудовищного удара по геополитической безопасности России, равнозначно вторжению на ее территорию. Дальнейшее существование унитарной Украины недопустимо… Украинская проблема главная и самая серьезная проблема, которая стоит перед Москвой» [1].

Патологічний українофобський пасквіль О. Дугіна — не виняток. В Росії таких «досліджень» чимало. Ось, наприклад, що пише про «украинский вопрос» інший українофоб М. Смолін у своїй книзі «Украинский сепаратизм в России»: «Национально мыслящие российские люди обязаны ради будущего российского народа ни за что не признавать права на существование за державой «Украина», «украинским народом» и «украинским языком». История не знает ни того, ни другого, ни третьего, его и не существует. Это фетиш, созданный идеологией наших врагов» [2].

Отже, за смолінською логікою, щоб гарантувати майбутнє російського народу, треба позбавити українців можливості мати майбутнє у своїй власній незалежній державі. За останні 20 років в Росії з’явилося багато таких «досліджень». Звісно, російська влада їх не забороняла. А що українська? Робила вигляд, що їх не помічає, аби «не омрачать отношения между двумя братскими народами и не злить Путина». І навіть більше, вищезазначені шовіністичні дослідження вільно поширювалися в Україні, зокрема в ВНЗ…

Проукраїнська демонстрація в Донецьку, 04.03.2014 року

Форум «Русский Донбасс» у Донецьку — одна із багатьох російських ідеологічних диверсій, мета якої — звичне московське зомбування місцевого населення. У ХХІ столітті прийоми пропагандистських та підривних інформаційно-психологічних операцій надзвичайно різноманітні і потужні. Перше місце серед таких посідають засоби з використанням Інтернету.

Поширення і нав’язування московськими спецслужбами ідеології путінського «русскава міра» і створення підпільних парамілітарних сепаратистських угруповань розпочалося у Донбасі практично відразу після здобуття Україною незалежності, відчутно посилилося після Помаранчевої революції. Підривна діяльність Москви потрапила на благодатне підґрунтя, оскільки українська влада мало зважала на питання українізації населення Донбасу. Зрештою, так як і жителів Криму.

Російській анексії Криму і окупації частини Донбасу сприяла відсутність у української влади національної політики. На цих територіях її практично не було упродовж майже всіх років незалежності, що, своєю чергою, пояснюється браком на її вищих щаблях патріотичної національної еліти з державницьким мисленням.

Проросійська демонстрація в Одесі, 01.03.2014 року

До цього слід додати, що в всі безпекові структури України за часів президентства В. Януковича були нашпиговані московською агентурою.

Як не прикро, але і сьогодні така агентура працює досить активно, про що ми час від часу дізнаємося з ЗМІ. Внаслідок цього наші ЗС та інші силові структури виявилися неспроможними захищати Україну… Отож на початку 2014 року все було готовим для відторгнення Донбасу і Криму від України. Досить нагадати, що 70 % дислокованого в Криму у 2014 році особового складу військового контингенту зрадили Україні. Захищати Крим практично не було кому. До речі, в російських ЗМІ часто стверджується, що у разі широкомасштабного наступу ЗС РФ на Україну, щонайменше половина особового складу ЗСУ відмовиться воювати або перейде на бік Росії.

Проросійська демонстрація в Донецьку

Більш як за 20 років до окупації українських територій РФ взяла на початку 90-х років минулого століття під свій контроль Придністров’я і Абхазію, у 2008 році — Південну Осетію. Останнім часом посилюється російський тиск на Казахстан. Російські політики заявляють, що буцімто «подаровані» колись Росією північні регіони Казахстану були «подаровані» Росією і що зараз ці казахстанські землі можуть бути відібрані, оскільки «казахи — невдячний народ». Все це лунає на федеральних каналах, повністю підконтрольних владі РФ. У 2014 році В. Путін повідомив, що «у казахов не было государственности» допоки не розпався наприкінці 1991 року СРСР. Отже, за путінською логікою, якщо країна не була державою до 1991 року, то як такою вона не може бути і нині. Щось подібне ми чули і чуємо на адресу України з вуст кремлівських шовіністів. Також Москва претендує на «повернення» до складу РФ білоруської Вітебської області, яка до 1922-го року була у складі РРФСР.

У 1944 році Росія анексувала східні естонські землі — Івангород і Печори, які з 1920 року і по 1940-й були у складі першої незалежної Естонської Республіки.

В інтерв’ю у фільмі «Россия. Кремль. Путин», продемонстрованому на телеканалі «Россия-1» 21 червня 2020 року, В. Путін заявив наступне: «Возникает вопрос: если та или иная республика вошла в состав Советского Союза, но получила в свой багаж огромное количество российских земель, традиционных российских исторических территорий, а потом вдруг решила выйти из состава этого Союза — ну, хотя бы тогда выходила с тем, с чем пришла. И не тащила бы с собой подарки от русского народа». Отже, як бачимо, В. Путін загрожує багатьом пострадянським республікам відторгненням їх територій, особливо які межують з РФ. Постає логічне запитання: чи не настав той час, коли керівництву цих республік вже слід координувати свої дії і за допомогою ООН, ЄС, ОБСЄ і ПАРЄ намагатися захиститися від територіальних посягань В. Путіна?

«Русскоязычные украинцы» — це хто?

Цікавлюсь, бо не чув про франкомовних німців чи німецькомовних французів, хоча теоретично такі існують. Згідно з багатьма чинними визначеннями науковців-етнографів, мононаціональні держави це ті, де, незважаючи на досить великі меншини, частка державоформуючого етносу в загальній кількості населення складає понад 65 % [3]. Отже, виходячи з того, що за кількістю етнічних українців, згідно з переписом населення 2001 року яких 77,8 %, Україна — мононаціональна держава. Тому в Україні має бути одна-єдина державна мова — українська, що й зафіксовано у статті 10 Конституції України. 25 квітня 2019 року депутати Верховної Ради 8-го скликання додатково ухвалили закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної», що переважна більшість українців сприйняла як історичний. Водночас представники пропутінської п’ятої колони почали звинувачувати парламентську більшість: цей закон нібито «розколює країну». В той час як українська мова якраз і об’єднує всіх українських громадян, незалежно від їх етнічного походження.

Прокремлівські політтехнологи з ідеологами розділяють населення України на російськомовне і україномовне, хоча такого розподілу насправді не існує. Переважна більшість населення України, навіть на «далекому Заході», є україномовною і російськомовною одночасно, тобто білінгвами. У Кремлі не хочуть розуміти, що бути росіянином і вихваляти Путіна — не одне й те саме, і що мільйони етнічних росіян і мільйони російськомовних українців є патріотами України.

Вся проблема не в мові, а в тому, що деякі наші співгромадяни — етнічні росіяни, а також значна частина громадян РФ, не сприймають Україну як незалежну державу і слово «незалежная» беруть в лапки. Державна мова — це основна ознака державності, тому й такий спротив.

Скрізь, де шовіністично налаштовані росіяни живуть на теренах колишнього СРСР, лунає, що навколо них має бути Росія і російська мова. На їхній погляд, Україна не має підстав бути незалежною державою, а лише вважатися або «юго-западным федеральным округом РФ», або «подконтрольной Москве Малороссией».

Разом з тим ми повинні казати, що переважна більшість українських етнічних росіян сприймають Україну як свою Батьківщину і добре володіють українською, нерідко значно краще за деяких етнічних українців… Значна частина етнічних росіян захищає Україну на Донбасі від агресії «русскава міра».

Врешті-решт, українська нація — не етнічна, а політична нація. Українці — це не тільки позначення українського етносу, який становить на сьогодні близько 80 % нашого населення, а й позначення громадянства. Головне, що ти — громадянин України і вважаєш її своєю Батьківщиною. А яке у тебе етнічне походження — це не має значення.

І ніхто не може заборонити тобі спілкуватися у побуті мовою твого етносу, мовою твоєї матері і твоїх предків. Але щоб ми могли між собою порозумітися, має бути одна державна мова — українська. Практично кожний українець володіє російською, але це аж ніяк не означає, що ми «російськомовні» і відвертаємося від своєї української культури і нашої української мови. Російська мова поширена в усіх пострадянських республіках, у світі нею володіє щонайменше 300 млн людей, вона є однією з шести офіційних мов ООН. Той, хто сьогодні, у ХХІ столітті знає лише одну мову — російську чи українську, той просто неосвічений. Є такий мудрий вираз: «Скільки мов ти знаєш — стільки разів ти людина, бо кожна мова — то вікно у світ іншої культури». Сьогодні наші діти й онуки, крім української і російської, в переважній більшості володіють також європейськими мовами, бо в епоху глобалізації це вкрай необхідно.

Українську мову в ОРДЛО сьогодні жорстоко дискримінують. За багатьма даними, на побутовому рівні спілкуватися українською в публічних місцях вкрай небезпечно. За таке можуть не тільки побити, а то й і вбити. І про такі інциденти повідомлялося не раз і не два. На офіційному рівні у 2020 році «парламенти» ДНР і ЛНР внесли зміни до конституцій цих квазідержавних утворень, згідно з якими українська мова в них вже не державна, хоча й до цього вона де-факто не була такою. Єдиною державною залишається російська мова. Як зазначають ватажки сепаратистів, це для посилення інтеграційних процесів між Росією і ОРДЛО. Бачте, українська мова дуже заважає сепаратистам інтегруватися з путінським «русскім міром».

У 2005–2006 роках, за часів президентства В. Ющенка, у Донецьку зачинили кілька україномовних шкіл. Оце вже й був початок посилення русифікації, і донецька інтелігенція гучно про це голосила, але Київ залишався щодо цього глухим. В. Ющенко її також не чув. А якщо й чув, то мав би щось вдіяти. Він тричі побував у Донецьку: у 2003, 2005 і 2007 рр. У лютому 2005 року він відвідав Донецьк і на зустрічі в облдержадміністрації сказав наступне: «Мій головний посил, з яким я приїхав сюди, вкрай абсолютно український: ніяка патологічна ідея, яка належить хворим людям, про сепаратизм, федералізм, не матиме розвитку. Я вам це обіцяю». Але пообіцяти — одне, а виконати обіцянку — зовсім інше.

В освітній сфері в ОРДЛО українська мова ледве животіє. До початку війни у 2014 році половина навчальних предметів в школах Донбасу викладалася українською. Після 2014 року її практично витіснили із вжитку в усіх суспільних сферах. І це незважаючи на те, що до 2014 року етнічні українці становили більшість населення Донецької і Луганської областей. Вже в перший рік окупації в ОРДЛО фактично ліквідовуються всі українські школи і класи. Батьків дітей, які проходили навчання українською мовою, змусили написати заяву, що їхні діти нібито хочуть навчатися російською і просять звільнити їх від вивчення української мови. На даний час в середніх школах виділяється на українську мову і літературу лише по одній годині на два тижні. Викладачів української мови примушують викладати російську. І все для того, щоб випускники середніх шкіл, які не володіють українською, вимушено їхали до Росії здобувати вищу освіту. Путін діє за принципом: «хочеш перемогти свого ворога, виховуй його дітей». Ми стали його супротивниками, бо не бажаємо бути у складі його імперії.

Що казати про ОРДЛО, якщо навіть на «материковій» Україні до цього часу тривають запеклі дискусії навколо статусу української мови! Зокрема все ще проблемне запровадження української мови в державних структурах і в освітньому процесі. У «національних» ВНЗ південно-східних областей до цього часу предмети викладаються переважно російською. Навіть дехто з наших нардепів пропонує провести референдум про статус української як державної мови. Так, 29 січня у програмі В. Портникова «Політклуб» на 5-му телеканалі народний депутат України 9-го скликання від партії «Слуга народу», заступник голови Комітету Верховної Ради з питань фінансів, податкової та митної політики О. Ковальчук запропонував внести на всеукраїнський референдум питання про те, «чи погодяться українці з тим, що українська мова має бути єдиною державною» (??!!).

На його думку, такий референдум нібито припинить постійні спекуляції політиків навколо мовного питання. З’ясовується, панові Ковальчуку недостатньо 10-ї статті Конституції України і закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної»! Хтось може собі уявити розгляд подібного мовного питання в Німеччині чи Франції, або в будь якій іншій країні? Гадаю, якби хтось з депутатів парламенту цих країн запропонував щось схоже для визначення на всенародному референдумі, то його вважали б божевільним. До речі, у пана Ковальчука четверо штатних консультантів і одинадцять позаштатних. Невже вони могли порадити йому таку нісенітницю? Якщо ж він сам це вигадав, то чому ж тоді ціла бригада консультантів його не застерегла? Можливо, для деяких нардепів треба час від часу запроваджувати примусові курси з вивчення елементарних основ діяльності «народних депутатів». До речі, на мою думку, це поняття є ще совковим понятійним рудиментом у сфері парламентаризму. В європейських парламентах його не існує. Натомість використовується термін member of parliament (MP).

Ще один депутат від «Слуг народу» М. Бужанський прагне відмінити закон про державну мову, оскільки, на його думку, «закон этот направлен на дискриминацию носителей других языков, в первую очередь, русского языка». Для цього ще у грудні 2019 року він запропонував свій законопроєкт № 2362. Міністерство освіти і науки України його не підтримало, оскільки він суперечить цілям освітньої реформи.

Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь 15 липня 2020 року закликав народних депутатів не підтримувати цей законопроект, зняти його з розгляду. Цікаво, якому народові служить народний депутат Бужанський? А чи українському?

На тлі шаленого галасу, який здійняли деякі прошарки «русскоязычного населения» в Україні з приводу набуття чинності 16 січня статті 30 Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної» у сфері обслуговування, Окружний адміністративний суд Києва (ОАСК) привернув до себе увагу української громадськості своїми неадекватними рішеннями. Так, дивна ситуація виникла навколо запровадження 22 травня 2019 року постановою уряду № 437 нової/старої редакції українського правопису від 1929 року, за яким вноситься всього 5 % змін до існуючого з 1989 року правопису.

Позов до проекту закону ще у червні 2019 року подала 12-річна учениця 7-го класу однієї з херсонських шкіл Ю. Пиргас. Вона вважає, що нові правила правопису «паплюжать українську мову і роблять її дуже смішною і несучасною». Звісно, позов на кількох сторінках 12-річна дівчинка не могла скласти самотужки. Допомагала у такій справі її мати Олена, якій, своєю чергою, допомагали очільник ГО «Правова держава» адвокат Р. Кравець з адвокатом Д. Ільченком, який водночас є родичем цієї мами і адвокатом В. Мангера — підозрюваного у справі вбивства Катерини Гандзюк. 28 січня ОАСК задовольнив позов школярки Ю. Пиргас. Вступить чи не вступить це рішення суду в силу — дізнаємося після його апеляційного перегляду, якщо КМУ подасть апеляцію.

Навколо такої ситуації виникає чимало запитань, зокрема: Чому такі солідні дядечки, як вищезгадані адвокати, заховалися за спиною дівчинки? Чому судді, а не фахівці вирішують — яким має бути правопис української мови і підручники з історії України? Якщо у нас таке діється, то чого нам дивуватися, як ставляться ватажки ОРДЛО до української мови, літератури, історії і взагалі української культури? Напевне, така, м’яко кажучи, неоднозначна ситуація тішить проросійську п’яту колону, її кремлівських покровителів і надихає сепаратистів на подальшу боротьбу «против укров и киевской хунты».

21 січня ц. р. ОАСК також ухвалив рішення зобов’язати МОН переглянути розділи про Революцію гідності в підручниках історії для 5–11 класу на підставі скарги одіозного прихильника Януковича А. Портнова.

2 лютого ц. р. у ток-шоу «Країна» на 5-му телеканалі славна ветеранка російсько-української війни Маруся Звіробій (Олена Біленька) так сказала про нього: «Суд не став на бік Портнова. Він ліг під Портнова. Хто такий Портнов у цій державі? Він взагалі не має права знаходитись в цій державі. Товариш Портнов має сісти за сепаратизм. Він ніхто для цієї держави Україна, окрім того, що він є її ворогом. І тепер ворог намагається писати нашу історію».

Цілком погоджуюсь з пані Марусею. Виникає запитання до нашого держкерівництва: чому А. Портнов виконує роль неформального куратора судової системи України? Тільки тому, що він невтомно штампує фейкові справи проти екс-президента П. Порошенка? Чому протягом останніх півтора року реформування судової системи забуксувало і повністю зупинилося? Чи можемо ми сподіватися, що судова система в Україні колись реформують згідно з європейськими стандартами? Допоки нею керуватиме «гаспадін чи товарищ» Портнов, то навряд… На разі мені не вдалося з’ясувати, який саме офіційний державний статус на даний час має «гаспадін» А. Портнов.

І дещо про одіозного головного суддю ОАСК П. Вовка. Ще в серпні минулого року проти нього порушено судову справу. НАБУ підозрює його у створенні злочинної організації з метою захоплення державної влади шляхом встановлення контролю над Вищою кваліфікаційною комісією суддів, Вищою радою правосуддя та створення штучних перешкод у їх роботі.

З минулорічної осені П. Вовк ігнорує виклик до Вищого антикорупційного суду (ВАКС), прикриваючись суддівським імунітетом. І лише на початку лютого ц. р. суддя ВАКС Андрій Біцюк з другої спроби задовольнив клопотання детективів НАБУ щодо примусового приведення до суду П. Вовка. І це сталося попри надзвичайний тиск Вищої ради правосуддя на суддів ВАКС. Але до цього часу П. Вовк до суду так і не прибув… 15 лютого президент В. Зеленський подав до ВРУ три законопроєкти, які стосуються судової системи. Один з цих законопроєктів передбачає позбавлення ОАСК права на розгляд скарг на будь-які рішення центральних органів влади, які поширюються на всю країну.

З усього цього можна дійти висновку: судова система України вже тривалий час паралізована і не відомо як далі буде. 11 лютого, після засідання Ради асоціації ЄС-Україна, Верховний представник Євросоюзу з питань закордонних справ і політики безпеки Ж. Боррель назвав судову реформу основним завданням для української влади. За його словами, «судова реформа — це матір всіх реформ і наріжний камінь демократичної країни».

* * *

І насамкінець…

Вже майже 7 років перед Україною стоїть надзавдання — повернути окуповані і анексовані Росією території. Без допомоги світової спільноти, зокрема провідних європейських країн — Німеччини і Франції, Польщі, ЄС і НАТО, США, Канади, Австралії та інших країн нам з цим надзавданням не впоратись. Значну роль тут відіграють міжнародні санкції проти РФ і допомога у реформуванні і зміцненні Збройних Сил України. Керівництво нашої держави постійно закликає наших союзників і партнерів посилювати санкції проти РФ. Але ці заклики інколи сприймаються нашими партнерами неоднозначно, зважаючи на досить дивні дії наших можновладців. Скажімо, чому Україна вимагає посилити санкції і в той же час закуповує вугілля із ОРДЛО і Росії через Білорусь? Чому Україна купує російську і білоруську електроенергію? Чому запаси вугілля на теплоелектростанціях становлять критичний мінімум, що може призвести до колапсу у сфері енергетики? Чому до цього часу сотні тисяч українських заробітчан в Росії зміцнюють економіку країни-агресора? (У 2018 році, за даними Росстату, таких було 1 млн 762 тисячі). Досить часто від деяких українських політиків можна почути, що наші партнери застосовують проти РФ символічні санкції. Можливо, це і так, але перед тим, як виказувати невдоволення і обурення позицією деяких провідних європейських країн, не слід замислитися, чи відносини України з країною-агресором на державному рівні достатньо адекватні і однозначні?

Після ухвалення парламентом наприкінці січня закону «Про народовладдя через всеукраїнський референдум» з боку деяких політиків почулися досить дивні пропозиції. Схоже, що в преамбулі цього закону бракує роз’яснення щодо того, які питання можна, а які не можна виносити на референдум. Та чи можна в умовах ще не повністю сформованої української політичної нації проводити референдуми з геостратегічних питань, які стосуються суверенітету України? Вважаю, що не лише безглуздо, а й ризиковано. Настрої «малоросійського електорату» у нас дуже швидко змінюються від любові до ненависті. Про це свідчать останні соцопитування щодо рейтингу чинного президента, коли «розчарований» електорат вже незадоволений через невиконання ним обіцянки припинити війну, покращити відносини з Москвою, припинити дію «порошенківського» закону про державну мову тощо. Протягом 30 років незалежності претензії висувалися практично до кожного із шести президентів. Бо до цього часу у свідомості наших людей, особливо старшого покоління, все ще панує синдром патерналізму, коли вони думають, що тільки з обранням «хорошого» президента забезпечується достойний побут. Але ж потрібно розуміти, що розраховувати слід лише на себе.

Наведу лише один приклад, на мій погляд, не дуже доречного питання, запропонованого для референдуму.

Так, наш вельмишановний перший президент Л. Кравчук, а нині голова української делегації в Тристоронній контактній групі (ТКГ) на переговорах у Мінську, запропонував провести всеукраїнський референдум із питань, що стосуються нині окупованих територій Донбасу і Криму. Його, так би мовити, цікавлять думки електорату про те, «як має бути організоване життя в тих регіонах, які сьогодні не контролюються Україною?» (??!!). Нещодавно в інтерв’ю «Українській правді» Леонід Макарович конкретизував свою думку: «Має бути на референдумі так сказано, що народ за те, щоб Україна була цільною, незалежною, з поверненням її територій».

Чому українцям необхідно ще раз підтверджувати державний суверенітет, територіальну цілісність та незалежність України, якщо це вже було вирішено на історичному референдумі, ініційованому самим же Леонідом Макаровичем у грудні 1991 року? Навіщо знову повертатися до того, що сталося 30 років тому? І це мудрий Л. Кравчук пропонує після того, як на всіх рівнях державної влади України протягом майже 7 років сотні разів заявлялося, як нам бути з окупованим Донбасом і анексованим Кримом. Верховна Рада ухвалила закони про особливий статус Донбасу і про деокупацію Донбасу. Спеціалісти Національного інституту стратегічних досліджень (НІСД) при президентові України та Центру Разумкова виконали ґрунтовні наукові дослідження [4]. Але, схоже, що у наших можновладців не вистачає часу читати те, що готують для них обізнані люди. Невже впевнені у тому, що якщо вже обіймають високі посади, то вчитися вже не потрібно? Не знають, що людині слід вчитися доти, допоки вона живе?

А Леонід Макарович знову хоче почути думки наших громадян. Щоб потім, як кмітливий слуга, виконувати «волю народу». Якщо він не знає, як організувати життя в окупованих регіонах, то що тоді йому робити в ТКГ? До того ж, ще 11 вересня 2020 року Л. Кравчук заявив, що «виконання Мінських угод наразі неможливе через різні позиції України та РФ». Можливо, варто шукати якісь інші способи, щоб повернути окуповані території Донбасу і Криму разом, а не почергово?

Сьогодні багато хто каже, що Леонід Макарович перетворив Кримську область на автономію — АРК. Чи так це насправді? З 26 лютого 1992 року по 21 вересня 1994 року це була самопроголошена Республіка Крим. Автономією у складі України вона стала вже при Л. Кучмі. Але, незважаючи на те, які проблеми спричинила така автономізація, Леонід Макарович і сьогодні не проти автономії Донбасу, і не виключає можливості її надання Закарпатській області, посилаючись при цьому на «досвід Кримської автономії»! На мій погляд, сепаратисти Донбасу і Закарпаття лише плескатимуть в долоні від задоволення.

На жаль, знову розчаровуюсь у Леоніді Макаровичу. Вперше про це сказав йому у серпні 2005 року в Одесі, де в Будинку вчених він презентував свою ідею об’єднання України. Тоді з трибуни зібрання звернувся до нього з зауваженням, що йому, як першому президентові незалежної України, личить бути духовним батьком всіх українців, незалежно від їх політичних уподобань і партійної належності. А Ви, кажу, зараз всього лише один із функціонерів СДПУ(о). На мої слова він зреагував досить емоційно, а присутні в залі його однопартійці почали кричати і шикати на мене [5].

Наприкінці вересня минулого року суспільство обурилося провокаційними заявами екс-прем’єра Вітольда Фокіна — першого заступника Л. Кравчука в ТКГ. Він, мовляв, «не бачив доказів того, що на Донбасі ведеться війна між Україною та Росією». Незадовго до цього В. Фокін висловився за надання особливого статусу всій території Донецької та Луганської областей, а не лише їх окупованим частинам, за повну амністію для всіх без винятку сепаратистів. Тобто, для винуватців у вбивстві тринадцяти тисяч і каліцтві десятків тисяч українських громадян, і які продовжують чинити такі злочини… Лише після цього голова Офісу президента А. Єрмак сказав, що заяви В. Фокіна про Донбас не відображають офіційну позицію України. А навіщо ж рекомендували його на посаду першого заступника Л. Кравчука?..

З обов’язками керівника української делегації в ТКГ на переговорах у Мінську цілком міг би впоратися Р. Безсмертний, який довів свою принциповість на посаді нашого представника в політичній підгрупі ТКГ в 2018–2019 рр. У 2001 році зустрівся з Романом Петровичем у Лівані, коли працював у посольстві України, а він прибув до нас у статусі представника президента Л. Кучми у Верховній Раді. Ще тоді зауважив його високий інтелектуальний потенціал, шляхетність і патріотизм. І зараз вражають його публічні виступи, коментарі, зокрема про напрям діяльності української делегації в ТКГ у Мінську. Аби дослухалися до його думок, брали до уваги його поради…

Головним інструментом українізації південного сходу України повинен би стати достойний побутовий рівень українців, знищення корупції, реформування судової системи і приборкання олігархату. На жаль, за роки квазі-незалежності цього не досягнуто, переважна більшість українських громадян й досі залишається за межею бідності внаслідок недолугості можновладців. При цьому весь цей час п’ята колона почувалася в Україні досить комфортно. І лише на тридцятому році з моменту проголошення незалежності державне керівництво нарешті спромоглося зачинити три телевізійні рупори кремлівської пропаганди в Україні, що функціонували за російський кошт. До речі, це зайвий раз підтвердилося пропозицією М. Симоньян українським журналістам цих трьох телеканалів попрацювати за великі гроші у Москві. Себто, справжній власник цих каналів таки «легалізувався»! Під санкції ще не потрапили інші телеканали, якими управляють, як казав один з оглядачів П. Кралюк, «реваншисти, які прагнуть з проросійськими силами повернутися до влади в Україні».

…Загалом, більшість оглядачів і політиків схвалюють рішення В. Зеленського припинити мовлення згаданих телеканалів, яке РНБОУ пропонувала ще у 2018 році. Втім, є і багато помислів щодо причин і можливих наслідків цього вчинку Президента [6]. Треба бути готовими до оперативної реакції Кремля. Думаю, там не шкодуватимуть коштів на організації і проведення в Україні акцій протесту.

На закінчення спробую відповісти на запитання шановного Леоніда Макаровича — «Що нам робити з окупованими територіями?» — так, як я це розумую:

По-перше, час працює на нас, а не на чинного російського президента, термін перебування якого в Кремлі скорочується на зразок «шагреневої шкіри». Працює на нас, тому що статус анексованого Криму і окупованої частини Донбасу, згідно з міжнародним правом, ніколи не зміниться. Нам не слід поспішати, метушитися і робити якісь необдумані кроки під тиском Москви. Нічого страшного, якщо навіть приєднається ОРДЛО до РФ, бо український статус цих територій від цього не зміниться.

Тим більше, що де-факто вони вже приєднані до РФ, просто де-юре це ще не оформлено. Це навіть краще, ніж невизначеність, бо така можлива кремлівська акція в очах світової спільноти остаточно зробить РФ агресором і окупантом. З одного боку, приєднання ОРДЛО до РФ виснажуватиме російський бюджет, якого і так не вистачає для задоволення елементарних потреб російського населення, а з іншого боку, можливе перебування сотень тисяч донеччан у складі РФ безпосередньо продемонструє навіть найбільш прихильним із них до путінського «русскава міра» усі «принади» путінського тоталітарного режиму.

По-друге, якщо поступок з боку Москви найближчим часом не буде, то нам взагалі можна буде вийти з Мінських угод без втрат. Навіть виграємо. Головне наше завдання — не пустити агресора за межі захоплених ним територій, тим паче, що останнім часом дедалі більше з’являється інформації про підготовку Москвою широкомасштабного військового наступу на Україну. Для цього треба й надалі зміцнювати наші Збройні сили і посилювати військову співпрацю зі США і НАТО. Слід також мати на увазі, що навіть якщо Україна колись і вступить в ЄС і НАТО, то це не означатиме, що Росія автоматично поверне нам окуповані і анексовані території. Водночас ми мусимо запропонувати «русскому миру» мирне співіснування з нашим «Українським світом» замість руйнівної конфронтації, як для Росії, так і України. Ми не повинні ототожнювати нинішніх правителів Росії і дружньо налаштованих до України представників російського народу, хоча таких, на жаль, не так вже й багато. Але вони є і, сподіваюсь, з часом їх ставатиме більше.

По-третє, не варто сподіватися, що новим господарем Кремля стане хтось більш притомний і прийнятний для нас, ніж В. Путін. З огляду на слабкість російської демократії і на сліпу ментальність російського народу, на його одвічний мазохістський потяг до «сильної руки» і міцного батога чи кийка, не виключено, що новим президентом (царем, ханом) Московії, яку 300 років тому, вкравши у нас цю назву, Петро І перейменував на Росію, стане ще більш несамовитий авторитарний правитель. За такого сценарію повернення окупованих територій може тривати десятиліттями. Але нам своє робити — з Божою поміччю жити і розбудовувати на межі європейської і євразійської цивілізацій демократичну, європейську, високорозвинену Україну. В ім’я нашого майбутнього, майбутнього наших дітей, онуків і правнуків. А наша мова, історія та культура, переконаний, — найголовніші і найважливіші чинники для становлення української політичної нації. Якщо ми пам’ятатимемо про своє коріння, якщо ми його усвідомлюватимемо, то завжди будемо міцними і непереможними.

Шануймося, бо ми того варті!

Джерело: Борисфен Інтел

Лента

Керчь из-за мусора в городе превращается в свалку

Керчане жалуются в социальных сетях на мусор, в котором утопает в последние несколько дней город. Дело в том, что...

Актуально