Протягом останніх щонайменше 20 років у Кремлі постійно твердять, що так звана «Новоросія» є частиною путінського автократичного «русскава міра», що насправді є різновидом тоталітарного сталінського терористичного «савєтскава міра», який знищив десятки мільйонів росіян, українців, білорусів, грузин, вірменів, азербайджанців, казахів та представників інших народів колишнього СРСР.
Про це пише кандидат історичних наук Олексій Волович на сторінках ресурсу Борисфен Інтел.
8 лютого ц. р. речник президента РФ Д. Пєсков вкотре заявив, що «Украина является частью русского мира и Москва не приветствует линию Киева на отрицание этой общности». За його словами, Москва для захисту в Україні такого «мира» застосовуватиме засоби «м’якої сили». Про їх «м’якість» свідчать десятки тисяч жертв російської агресії, вбиті і покалічені військові і цивільні українці. Звісно, російський народ також заплатив свою жахливу ціну за злочинний авантюризм В. Путіна.
Колись той же Д. Пєсков балакав, що «Украина ушла за «красные линии» в отношениях с Россией». Дійсно, це саме так. У нас є свій, «Український світ», який ми будуємо для своїх дітей і онуків, і в якому прагне жити більшість українців. Після Революції Гідності і майже 7-річної російсько-української війни ми, українці, ніколи не повернемося в путінське комуно-ординське стійло. Практично всі пострадянські республіки намагаються вирватись із тенет путінського «русскава міра», якому російський політик О. Навальний дав нищівну характеристику 2-го лютого у останньому слові в Симоновському районному суді у Москві [1].
Верховний представник Євросоюзу з питань закордонних справ і політики безпеки Жозеп Боррель після свого візиту до Москви 4-6 лютого зазначив: «Росія поступово відключається від Європи і розглядає демократичні цінності як екзистенційну загрозу». Дещо підправив би Ж. Борреля: замість слова «Росія» правильно було б вжити словосполучення «кремлівська камарилья». Як згодом Ж. Боррель констатував, він повертався з Москви до Брюсселя з глибоким занепокоєнням з приводу перспектив розвитку російського суспільства та геостратегічного вибору Росії. І що він пропонуватиме в ЄС запровадити нові санкції стосовно Москви щодо прав людини [2].
У відповідь на це 12 лютого в інтерв’ю YouTube-каналу «Соловьёв LIVE» С. Лавров повідомив, що Москва готова до розриву відносини з Європейським Союзом, якщо «в каких-то областях накладываются санкции, создающие риски для нашей экономики, в том числе в самых чувствительных сферах». За його словами, Росія не має наміру ізолюватися від світу, але треба бути готовим до всього: «Хочешь мира — готовься к войне».
Ми відокремлюємо путінський режим від дійсно великого російського народу і його великої культури. Бо є справжній «русский мир» О. Пушкіна, Л. Толстого, М. Нєкрасова, М. Чернишевського, Ф. Достоєвського, М. Горького, А. Чехова, С. Єсеніна, Д. Менделєєва, П. Чайковського, І. Рєпіна, Ф. Шаляпіна, К. Станіславського, М. Шолохова, А. Сахарова, Б. Нємцова, О. Навального та багатьох інших видатних людей, які є славою і гордістю росіян. Впевнений, що ніхто з них не схвалив би нинішню злочинну політику В. Путіна.
Ми пам’ятаємо, як письменник і мислитель Лев Толстой ставився до українського народу. Він не раз бував в Україні, знайомився з творчістю Тараса Шевченка, поважав вчення українського філософа Григорія Сковороди. Листувався з українською письменницею, етнічною росіянкою Марком Вовчком (Марія Вілінська), істориком українського козацтва Д. Яворницьким, спілкувався з українськими артистами М. Заньковецькою, М. Кропивницьким.
На зустрічі з українськими студентами Л. Толстой якось казав: «Щасливі ви, що народилися серед народу з такою багатою душею, народу, що вміє відчувати свої радості й так чудово виливати в піснях свої думи, свої мрії, свої почуття заповітні. Хто має таку пісню, тому нема чого боятися за своє майбутнє. Його час не за горами. Вірте чи ні, пісень жодного народу я не люблю так, як вашого. Під їхню музику я відпочиваю. Стільки в них краси й грації, стільки здорового й молодого почуття й сили!».
Отже наша пісня — також наша зброя в боротьбі за Україну. Як відомо, у українського народу їх понад 500 тисяч, а це надзвичайно потужна броня, яку ніхто і ніколи не зможе знищити.
Хаотична метушня в ОРДЛО
Те, що останнім часом відбувається в тимчасово окупованій частині Донбасу, інакше як хаотичною метушнею назвати не можна. Допоки ізольована від цивілізованого світу територія ОРДЛО контролюється РФ, у неї не має жодної перспективи нормального розвитку. Вона може бути тільки безправним придатком до РФ і виконувати визначену Кремлем роль — якомога сильніше розхитувати і обезкровлювати Україну, загальмувати або ж припинити її євроінтеграцію і демократичний розвиток як незалежної європейської держави, що є найбільшою загрозою для путінського тоталітарного режиму. Думаю, це дедалі більше усвідомлює і певна частина населення, яка внаслідок різних причин опинилася на окупованій території. І щоб це населення якось мобілізувати, вигідно для себе морально налаштувати, ще більше привернути його до «русскава міра», московські поводирі час від часу наказують своїм маріонеткам в ОРДЛО Д. Пушиліну і Л. Пасічнику вживати розроблених російськими політтехнологами заходів.
Одним з таких став форум «Русский Донбасс» (28–29 січня, Донецьк), де ухвалено «доктрину» з однойменною назвою. Основний її постулат — всебічне об’єднання ДНР і ЛНР з Росією. У «доктрині», зокрема, зазначається, що «Донецька народна республіка — самостійна держава російського народу Донбасу, що утворена відповідно до його вільного волевиявлення на референдумі у травні 2014 року» на «исконно русской территории». На так зв. форумі один із доповідачів, зазначав, що «доктрина» стосується не лише ОРДЛО, але і «всей русской Украины», яку з 2014 року захопила «націоналістична меншість». У «доктрині» передбачається припинення військових дій і в той же час «взяття під контроль ДНР і ЛНР усіх територій колишніх Донецької та Луганської областей».
І тут виникає питання: якщо ви, ниці сепаратисти, бажаєте припинити військові дії, то чому ж щодня порушуєте перемир’я від 27 липня 2020-го року? Якщо прагнете припинити військові дії, то як збираєтеся контролювати усі території Донецької і Луганської областей? Втім, є чимало російських політиків і аналітиків, які стверджують, що «весь Донбас і всю Новоросію можна повернути лише у військовий спосіб» і, мовляв, що далі Москва з цим зволікатиме, то складніше бажане згодом реалізуватиметься. Тому останнім часом в ЗМІ і з’являється інформація про неминучість широкомасштабного вторгнення російських військ в Україну.
У «форумі» брали участь «глави» ДНР і ЛНР, а по суті — московські маріонетки Д. Пушилін і Л. Пасічник, а також візитери з «братньої Росії», група етнічних вірмен, — головна редакторка пропагандистського телеканалу РФ Russia Today Маргарита Симоньян, її чоловік, кінорежисер і телеведучий Тігран Кеосаян, головний редактор радіостанції «Говорит Москва» Роман Бабаян, а також депутати Держдуми Андрій Козенко і Казбек Тайсан.
За словами ватажка ДНР Д. Пушиліна, «доктрина «Русский Донбасс» станет основной при принятии значимых общественных решений и найдет свое практическое применение во всех сферах деятельности республики». Ватажок-фантош ЛНР Л. Пасічник заявив, що головне завдання керівництва «республіки» — «сохранение и развитие русского языка, русской культуры и русскоязычного образовательного пространства… в рамках реализации основных положений Доктрины совместно с ДНР и Российской Федерацией».
А М. Симоньян переконувала, що «люди Донбасса хотят жить у себя дома и хотят быть частью нашей огромной, великой, щедрой Родины». Свою промову закінчила натхненним зверненням: «Россия-матушка, забери Донбасс домой!». Але вже в кулуарах форуму виправдовувалася, що не долучалася до розробки доктрини «русского Донбаса». Її завдання — надихнути прихильників «русскава міра». М. Симоньян намагалася переконати дезорієнтоване і втомлене майже семирічною окупацією і міжнародною ізоляцією проросійське населення ОРДЛО в тому, що «батьківщина-мати» про них пам’ятає і не сьогодні завтра прийде на допомогу.
Після повернення до Москви 7 лютого М. Симонян брала участь в програмі YouTube-каналу «Соловьёв LIVE» і, зокрема, критикувала росіян за їх постійне невдоволення жалюгідними пенсіями. Дорікала їм, що вони не цінують те, що мають, і пропонувала згадати, як погано їм жилося в 90-і роки минулого століття.
Адже сьогодні їхні пенсії на порядок кращі і постійно збільшуються.
Втім, мадам забула або й не знає, що за останні 30 років ціни на продукти і комунальні послуги також зросли на порядок. Маргарита Симонівна скромно промовчала про нескромні і навіть непристойні її та її чоловіка доходи на тлі тотальної бідності в Росії.
За даними видання The Insider, у вересні 2020 року експерти оцінили сукупний річний дохід М. Симоньян і її чоловіка Т. Кеосаяна в 156 млн руб. Офіційна зарплата М. Симоньян в інформаційній агенції «Россия сегодня» складає 20,4 млн рублів на рік і в державній багатомовній телевізійній компанії RT — 16 млн руб. Ось так путінський режим не скупиться за своє запопадливе вихваляння.
Не менш відомий російський телевізійний ведучий і журналіст Володимир Познер в ефірі інформагенції НСН висловився категорично проти приєднання Донбасу до Росії. Коментуючи виступ М. Симоньян в Донецьку, він нагадав, що «Донбасс принадлежит Украине как де-юре, так и де-факто. В этом не должно быть никаких сомнений ни у кого. Присоединять часть чужой территории — это самая непосредственная агрессия. Любой человек, кто такое предлагает, либо провокатор, либо не очень умен».
Кремлівська пропагандистка дуже дивна, бо балакає, неначе прибула з Місяця. Адже ж «Россия-матушка» не забуває про сепаратистів щонайменше ще з 2014–го, сплачуючи за їхню участь у війні проти України, постачаючи їм зброю, військову техніку і боєприпаси, керуючи їхніми збройними силами, забезпечуючи продовольством і пенсіями, роздаючи російські паспорти, створюючи рублеву зону, зомбуючи донеччан на місцевих і російських телеканалах, тримаючи під своїм контролем 400-кілометрову ділянку українсько-російського кордону і навчаючи, як правильно… стріляти в українців. Чого ще не вистачає донецьким злочинцям-сепаратистам? Хочуть, напевне, щоб ОРДЛО стали і де-юре територією Росії, і щоб та допомогла захопити непідконтрольні їм на сьогодні райони Донецької і Луганської областей.
Прес-секретар президента РФ Д. Пєсков і речниця МЗС РФ М. Захарова майже одночасно заявили, що Москва не планує долучати ДНР і ЛНР до складу Росії. І це не викликає у нас сумніву. Кому потрібна зруйнована частина Донбасу? Москві?
Кремлівські стратеги використовують її, як інструмент впливу на всю Україну з метою дестабілізації, ослаблення і в кінцевому підсумку встановлення над нею повного контролю у спосіб диверсій, військового тиску і підтримки т.зв. п’ятої проросійської колони. До речі, про включення самопроголошених республік до складу РФ прямо не згадується і в самій «доктрині». Завдання кремлівських ляльководів щодо ОРДЛО полягає в тому, щоб «впхати» їх до складу України з внесенням затребуваних Москвою змін до нашої Конституції про особливий статус цих територій, що по суті означатиме її федералізацію.
Як пам’ятаємо, в процесі окупації частини Донбасу навесні 2014 року Москва проштовхувала ідею відродження так званої «Новоросії» уздовж південно-східних кордонів України від Харкова до Одеси, сподіваючись, що населення цього регіону виступить проти «київської хунти» і благатиме В. Путіна ввести війська.
Виступаючи 17 квітня 2014 року на прямій лінії, президент В. Путін назвав південно-східну Україну «Новоросією», стверджуючи, що цей регіон «за царату не входив до складу України, а був переданий їй пізніше». Донецькі сепаратисти сприйняли ці слова як «керівництво до дії» і заходилися реанімувати «Новоросію» — антиукраїнський колоніальний проект Катерини ІІ. 24 травня 2014 року ватажки ДНР і ЛНР підписали угоду про створення «Федеративної Республіки Новоросія» (ФРН), до складу якої, згідно з їхніми планами, повинні були увійти 8 областей України — Харківська, Луганська, Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Миколаївська, Херсонська і Одеська.
Регіональні князьки, заради збереження можливості в подальшому ошукувати народ, зважилися на тяжкий злочин — на руйнацію територіальної цілісності держави. Однак завдяки переважно українським добровольцям, які дали відсіч російським агресорам, терористам і сепаратистам, реалізувати план реанімації «Новоросії» не вдалося. Проте, тема «Новоросії» досі мусується в російських ЗМІ, тим більше, що за таку «справу» добре платять [3]. Поза сумнівом, ідею форуму з метою утвердження доктрини «Русский Донбас» запропонували російські куратори ОРДЛО. 13 грудня 2020 року московський співумисник Д. Пушилін оголосив про розробку доктрини «Русский Донбас». Ухвалили резолюцію про громадські слухання в містах та районах ДНР. Спроби закласти ідеологічну основу під агресивні дії РФ проти України чинилися відразу після окупації ОРДЛО. Так, 2 липня 2014 року в Москві відбувся «круглий стіл», де обговорювалися питання «формування ідентичності і системи цінностей» її жителів. Очевидно, що «напрацювання» цих ідеологів «русскава міра» використані і в розробці нової/старої доктрини «русского Донбасса».
Зазвичай, будь-яка доктрина передбачає низку дій і заходів. Їх належить виконати для досягнення певних цілей. Оприлюднена ж на псевдо-форумі в Донецьку «доктрина» практично фіксує процеси, що відбуваються вже протягом майже 7 років. Автори цього «документу» мають намір їх лише «розширити і поглибити». Інакше кажучи, в цьому «документі» немає нічого нового, лише переказується все те, що вже сотні разів озвучувалося ідеологами «російського Донбасу» на різних рівнях. Це на кшталт зубріння цитатників Мао в комуністичному Китаї 50 років тому.
Доктрина «русского Донбаса» — набір абсолютно неправомірних і бездоказових тверджень про «споконвічну російську землю, починаючи з 5-го століття н. е». В даному випадку видається бажане за дійсне. Але є «вперті» історичні факти, які будь-яка тверезо і неупереджено мисляча людина не може ігнорувати. Нагадаймо ще раз, що Донбас — це споконвічна земля саме українського автохтонного народу. Намагання звести на ній путінський «русскiй мiр» приречені. Не сьогодні, так завтра вони розтопляться як сніг навесні…
Чи сприятиме Вашингтон виходові з глухого кута?
Представник МЗС України О. Ніколенко назвав форум «Русский Донбас» «пропагандистським заходом, що має на меті перешкодити мирній реінтеграції тимчасово окупованої території до складу України». За його словами, «невпинні спроби Кремля нав’язати Донбасу «русскій мір» і затягнути його до токсичного інформаційного простору різняться із зобов’язаннями Російської Федерації в рамках мирного врегулювання російсько-українського збройного конфлікту. Жодні «доктрини» зі сфери фантастики не зупинять невідворотне відновлення суверенітету України над її тимчасово окупованими територіями».
Цілком очевидно, що розробка «доктрини» «русского Донбасса» узгоджена в Москві на найвищому рівні, хоча і представлена як ініціатива знизу «від громадськості та експертного співтовариства» ДНР і ЛНР. Виникає питання — з якою метою і чому саме зараз в Москві взялися підводити ідеологічну базу під російську агресію на Донбасі з залученням сепаратистів? Вочевидь, для цього є кілька причин, і головна з них полягає в тому, що через деструктивну московську позицію Мінський і Нормандський процеси опинилися у глухому куті і жодного прогресу не спостерігається.
16 грудня 2020 року президент України Володимир Зеленський у своєму інтерв’ю газеті The New York Times запропонував президентові США Джо Байдену брати участь в переговорах в «нормандському» форматі. Однак цю пропозицію «прохолодно» сприйняли в Берліні, не кажучи вже про Москву. Зустріч радників лідерів «нормандської» четвірки в Берліні 12 січня, в якій брала участь спецпредставник голови ОБСЄ в Тристоронній контактній групі з переговорів у Мінську Хайді Грау, була безрезультатною. При цьому слід зазначити, що домовленості між В. Зеленським і В. Путіним, досягнуті на саміті «нормандської» четвірки» у грудні 2019 року в Парижі, Росія не виконала, в той час коли Україна виконала всі свої зобов’язання. 20 січня це підтвердила нова глава ОБСЄ і міністр закордонних справ Швеції Анн Лінде.
22 січня в МЗС РФ заявили, що Україна пропонує залучити США до «нормандського» формату нібито з тим, щоб відійти від виконання Мінських домовленостей. Водночас, не можна виключати, що В. Путін може погодитися на участь Дж. Байдена в «нормандському» форматі, сподіваючись, що додаткові прямі контакти з президентом США дадуть йому можливість «порешать» деякі хворобливі для РФ питання і, передусім якщо не про скасування санкцій, то хоча б про їх пом’якшення у відповідь на часткову поступку Кремля по Донбасу і Криму. На ймовірність можливої згоди росіян на участь Вашингтона в будь-якому форматі для обговорення інших «прийнятних» для Москви варіантів виходу з кризи на Донбасі за рахунок суверенітету України наштовхує і вельми жорстка останнім часом риторика Кремля на адресу своїх партнерів по «нормандського» формату Франції і Німеччини.
Так, постійний представник РФ при ООН В. Небензя на відеоконференції РБ ООН 11 лютого з нагоди 6-ї річниці підписання «Мінських» угод, заявив, що Німеччина і Франція «стали скорее соучастниками творимых Киевом преступлений против населения Донбасса», ніж посередниками у врегулюванні кризи. Ця його заява опосередковано свідчить про небажання Москви продовжувати переговори в «нормандському» форматі.
Однак навряд чи В. Путін домовиться з Дж. Байденом. 11 лютого координатор Місії США при ООН Родні Гантер заявив, що «Російська Федерація не здійснила кроків для стабілізації ситуації в регіоні, а навпаки — ще більше почала її дестабілізувати та підривати суверенітет України». При цьому Р. Гантер підкреслив, що Росія не тільки блокує дипломатичні переговори, а й продовжує надавати зброю сепаратистам та підтримувати маріонеткову владу на окупованих територіях.
На початку лютого міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба висловив упевненість, що США активно підтримуватимуть Україну у справі врегулювання конфлікту на Донбасі, а питання їхньої участі в «нормандському» форматі може вирішуватися тільки завдяки досягненню консенсусу між його сьогоднішніми учасниками. При цьому Д. Кулеба зазначив, що є одна людина в «нормандському» форматі, участь в якому Сполучених Штатів «точно не зробить її щасливою — це президент Російської Федерації».
За даними німецького видання Der Spiegel від 1 лютого ц. р., в американській адміністрації розглядають можливість підключитися до «нормандського» формату для розв’язання конфлікту в Донбасі. Видається, що з цим питанням визначаться найближчим часом.
Спроби реанімації «Новоросії»
В Москві часто-густо наголошують, що анексія Криму і вторгнення до Донбасу з метою «защиты русских от бандеровцев» сталися у відповідь на державний переворот в Україні і прихід до влади «киевской хунты». Але ж насправді події в Україні на початку 2014 року використовувалися лише як привід. Плани захоплення «Новоросії» розроблялись у Кремлі значно раніше.
Багато хто пам’ятає, як на саміті НАТО у Бухаресті на початку квітня 2008 року В. Путін у розмові з президентом США Джорджем Бушем-молодшим сказав наступне: «Ты же понимаешь, Джордж, что Украина — это даже не государство! Украина в том виде, в котором она сегодня существует, была создана в советские времена. Она получила территории от Польши, Чехословакии, Румынии Кто нам может сказать, что у нас там нет никаких интересов? Юг Украины полностью — там только одни русские. Крым Украина просто получила решением политбюро ЦК КПСС». При цьому В. Путін закинув, що Україна взагалі перестане існувати у разі вступу до НАТО…
Зухвало фальсифікуючи загальновідомі історичні факти, кремлівські пропагандисти стверджують, що Новоросія і Крим є «исконно русскими землями», нібито безпідставно включеними до складу України у 1919 і 1954 рр. Далі нагадаємо загальновідомі факти, за якими Південь і Схід України ніколи не були «споконвічно російськими землями». При цьому ми виходимо з того, що земля належить тому народові, який живе на ній з давніх-давен, а не етносам, які до неї примусово переселяються різними правлячими режимами.
На межі XV–XVI століть українські козаки почали поступово колонізувати Причорноморський степ, що давало можливість українському населенню вийти до Чорного і Азовського морів, на величезну територію від Кубані до пониззя Дунаю. У 1690-х козацькі полки гетьмана І. Мазепи захопили турецькі фортеці на Дніпрі, заснувавши на їх місці нинішні міста Каховку і Берислав. На початку XVIII століття українські козаки і селяни вже домінували в освоєнні Причорномор’я і остаточно зробили його частиною української етнічної території, де з’явилася густа мережа запорізьких зимівників, паланок, слобід і містечок. Але вже в середині XVIII століття, за часів правління цариці Єлизавети І розпочалося переселення іноземців на територію України. Так, у 1752 році на обжиті українськими селянами і козаками землі були переселені серби, угорці, болгари, волохи і молдавани. 1753 року сербів розселили на землях північної частини Запорізької Січі та південної Гетьманщини, де було утворено Слов’яно-Сербію, яка межувала із землями донських козаків. Кордон між запорізькими та донськими козаками встановлено указом імператриці Єлизавети І ще у 1746 році.
Переселенську політику Єлизавети І продовжила Катерина II, яка у 1762–1763 рр. видала два маніфести про іноземну колонізацію Півдня України і переселення на його територію росіян, сербів, болгар, молдаван, німців та представників інших сусідніх народів. Ці поселення охоронялися російськими військами, чисельність яких часто перевищувала чисельність новопоселенців. Українські козаки як могли, так і чинили опір експансії Російської імперії, намагаючись витіснити непрошених колоністів, підтримуваних царським урядом. Новоросійська губернія на Півдні сучасної України виникала на козацьких і татарських землях двічі: перша в 1764–1783 рр. з центром у м. Кременчуг і друга у 1796–1802 рр. з центром в Новоросійську (пізніше Катеринослав, Дніпропетровськ і з 2016 року — Дніпро). На початку XIX століття Новоросійська губернія складалася з трьох: Катеринославської, Херсонської і Таврійської. До складу найбільшої Херсонської губернії входили сучасні Херсонська, Миколаївська, Одеська, частини Кіровоградської та Дніпропетровської областей України, а також Придністров’я. У 1822 році утворюються Новоросійське і Бессарабське генерал-губернаторство, що проіснувало до 1874 року у складі трьох вищезгаданих губерній. Після цього термін «Новоросія» ще певний час використовувався в якості географічної назви.
Незважаючи на те, що Катерина II вирішила розчинити український етнос серед інших етносів, позбавити його національних ознак і самобутності і, в кінцевому підсумку, повністю його русифікувати, асимілювати його з росіянами в царські часи не вдалося. У 1794 році на Правобережній Україні росіяни становили всього 0,1 %, на Лівобережній — 5,2 %, в Новоросії та Таврії — 19 %. Так, у 1851 році у складі більш ніж мільйонного населення Херсонської губернії частка українців становила 70 %, а «великоросів» — лише 3 % [4]. До середини ХIХ століття в Херсонській та Катеринославській губерніях українці становили 73,5 %. У другій половині ХIХ століття кількість переселенців з українських губерній до «Новоросії» було наймасовіше. За підсумками першого всеросійського перепису населення 1897 року, в Російській імперії на той час 85 % жителів «Новоросії» становили українці [5]. Ось вам, ниці сепаратисти, і відповідь на вашу брехню про «исконно русские земли»! За часів російського царату бандерівці ще не могли спотворювати статистику. Не вірите — то можете завітати на сайт державної публічної історичної бібліотеки Росії — (http://elib.shpl.ru/).
За переписом 1897 року, на українській етнографічній території проживало 3,8 млн росіян, що становило 11,7 % від 27,8 млн всього населення. За переписом 1926 року на території УРСР проживало 4,2 млн росіян, 12,1 % від загальної кількості населення, а в 1939 році — 2,7 млн — 9,2 %. За даними перепису населення 2001 року, в Україні проживало 37,5 млн етнічних українців і 8,3 млн етнічних росіян, відповідно, 77,8 % і 17,3 %. У 2001 році частина етнічних росіян становила: в Донецькій області — 38,2 %, Луганській — 39,0 %, Харківській — 25,6 %, Запорізькій — 24,7 %, Дніпропетровській — 17,6 %. У всіх інших областях — не більше 10-15 %. За переписом 2001 року частка етнічних українців в населенні Одеси склала 61.6 %, етнічних росіян — 29 %. Таким чином, станом на 2001 рік в Україні не було жодної області, крім Криму, і жодного обласного центру, де б етнічні росіяни становили більшість.
За свою тисячолітню історію Русь-Україна називалася по-різному: Київська Русь, Малоросія, Українська РСР, і сьогодні — Україна. Однак хто б і як би не називав нашу країну або її частини, вона завжди була, є і буде Україною! Тому що переважна більшість її населення завжди була українською. Якби нарешті в Україні провели новий перепис населення, то частка етнічних українців серед населення України була б дещо більшою, ніж у 2001 році. Але наші можновладці ніяк на це не наважаться. Їм все щось заважає. То бракує коштів, то вони дуже зайняті більш важливими справами, зокрема підвищенням рівня життя українців…
Крим — «исконно русская земля»?! З якого дива?!
До середини XVIII століття запорожці вже засновували свої поселення навіть в Криму, в околицях Бахчисарая, Євпаторії та Феодосії. Відомі окремі приклади взаємодії козаків і татар не тільки у військових походах, а й в нетривалі періоди мирного життя.
Коли у 1675 році в татарських степах трапилася посуха, кошовий отаман Запорізької Січі Іван Сірко дозволив татарам випасати худобу на запорізьких землях. На закиди гетьмана І. Самойловича про поступки татарам отаман І. Сірко відповів: «…Коли ми з татарами живемо по-сусідськи і допомагаємо один одному, то це для розумного й не дивно». В Конституції соратника І. Мазепи гетьмана Пилипа Орлика 1710 року йдеться про «закони близького сусідства, що нерозривно з’єднують долю козацького народу з Кримською державою» [6].
У другій половині XVII століття етнічні українці становили більшість населення Криму. Згідно з переписом 1666–1667 років, в Кримському ханстві проживало 187 тис. татар, 20 тис. вірмен, греків, євреїв, караїмів і 920 тис. українських невільників, велика частина з яких настільки адаптувалися до життя серед татар, що й не прагнула повертатися в Україну. Так, в 1675 році, під час походу на Крим, кошовий отаман І. Сірко вивів звідти 7 тис. українських бранців. На питання кошового, чи бажає хтось із них залишитися в Криму, близько 3 тис. чоловік відповіли ствердно. Вони аргументували це тим, що в Криму вже мають сім’ї і садиби, а в Україні у них нічого не залишилося.
Наприкінці ХІХ століття територія Криму разом з південною частиною нинішньої Херсонської області входила до складу Таврійської губернії, яка існувала з 1802 по 1821 рік. За даними перепису 1897 року, в повітах Таврійської губернії українська мова була найпоширенішою (42,2 %), російська — на другому місці (27,9 %) і татарська — на третьому (13,6 %). Однак серед міського населення Таврійської губернії найпоширенішим була російська мова (49 %), після неї татарська (17,2 %), ідиш (11,8 %) і українська (10,4 %) [7]. До завоювання Криму Росією у 1783 році на території півострова росіян не було абсолютно.
До речі, мій дід Іван Волович служив матросом в Севастополі на мінному загороджувачі «Дунай» з 1907 по 1917 рр. і розповідав моєму батькові, що переважну більшість серед матросів на кораблях Чорноморського флоту становили українці, які між собою спілкувалися українською і тільки з командирами — російською. На жаль, не застав свого діда. У 1928–31 рр. його ув’язнили на Херсонщині за невиконання здачі хліба державі. А що здавати, коли комнезамівці перед тим все вигребли? У 1938 році його, 50-річного, закатували на смерть енкеведісти…
Командувач Чорноморським флотом адмірал Олександр Колчак, нащадок українських козаків, особисто підтримував українізацію на Чорноморському флоті. 7 квітня 1917-го, під час мітингу й маніфестації української громади в Севастополі, адмірал виголосив урочисту промову, в якій, зокрема, казав наступне: «Вот мне выпадает честь говорить с украинцами, которые собрались здесь заявить свое существование: Черноморский флот, руководить которым я имею честь, на 90 процентов состоит из сыновей этой нации. Я не могу не приветствовать украинскую нацию, которая дала мне наилучших моряков, которые только существуют в мире» [8].
І після цього ще хтось буде стверджувати, що Крим — це «исконно русская земля», а Севастополь — «город русских моряков»?!
Русифікація українського Донбасу
Повернімося до Донбасу. У другій половині XIX століття населення Донецької області, з урахування російських переселенців, збільшувалося вп’ятеро швидше, ніж в інших регіонах Російської імперії. На початку 1920-х років більшість населення Донбасу становили українці — 64 %, росіяни були другою за чисельністю етнічною групою, питома вага якої становила 26 %.
Наприкінці 20-х років минулого століття розпочалося цільове заселення Донбасу переселенцями з російських областей. У 1920-х роках питома вага росіян серед сільського населення Донбасу складала 15-17 %, серед міського — приблизно 75 %. У 1939 році росіяни на Донбасі становили вже 32 %, а українці — 61 % від загальної кількості населення.
У 1989 році на території Донецької області проживало 2,6 млн українців і 2,3 млн росіян, а в Луганській області — 1,4 млн українців і 1,2 млн росіян. У 1989 році частина росіян в обох областях становила, відповідно 44,8 % і 43,6 %.
Не зважаючи на показну інтернаціональну політику КПРС, між російськими переселенцями і українським корінним населенням Донбасу постійно існувала соціально-побутова напруга. Зокрема, українізацію 20-х років в середовищі російського населення Донбасу сприймали вкрай негативно, що виливалося в конфлікти на мовному ґрунті. У 1920-х – початку 1930-х років велика частина етнічних росіян не бажала інтегруватися в українську культуру. Щось подібне ми спостерігаємо й сьогодні, через 100 років. Схоже, що українофобія серед певної частини етнічних росіян Донбасу передається на генетичному рівні. Їх ніхто не вчив поважати той народ, на землю якого вони прибули. Навпаки, територія, на якій вони опинилися, в їхній свідомості автоматично ставала російською. Це спостерігалося не тільки на Донбасі, а й на всій території СРСР. Адміністративний поділ між республіками був суто символічний.
Після закінчення короткого періоду так званої «українізації» багато громадян, які брали в ній активну участь, підпали під репресію, справжньою метою якої було виявлення українських націонал-патріотів з тим, щоб потім їх знищити. Що й було зроблено під час сталінських репресій в 1937–38 рр. Як і в усій Україні, голод на Донбасі став наслідком примусової колективізації і насильницького вилучення зерна та іншої продовольчої продукції на селі.
За даними Інституту історії НАН України, у 1933 році в Донецькій області від голоду померло щонайменше 20 % населення, тобто, півмільйона селян. У спустошені голодом сотні сіл згодом прибули переселенці з Росії. У містах практично не голодували, оскільки на промислових підприємствах робітникам видавали продовольчі пайки. Згідно з даними Національного музею «Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні», з другої половини 1933 по 1934 роки, в рамках виконання таємної постанови Ради народних комісарів СРСР, на Донбас переселили 21 тис. сімей колгоспників, переважно з Росії. Щороку лише у Донецьку область прибувало 400–700 тис. переселенців. Внаслідок цього українці швидко асимілювалися і втрачали свою ідентичність. Українці у цьому регіоні нарікали, що про них забули, ними ніхто не цікавився. У 1951 році сталася депортація частини українського населення із Західної України на Донбас, де переселенці, яких вже тоді називали «бандерівцями», відчували всілякі моральні та фізичні утиски з боку як місцевого населення, так і органів радянської влади.
Джерело: Борисфен Інтел