Четверг, 27 января, 2022

Олексій Резніков: «Зміцнити армію й захистити країну зможемо тільки спільно»

Must Read

4 листопада 2021 року Верховна Рада України призначила Міністром оборони України Олексія Резнікова, який до цього півтора року працював на посаді віцепрем’єр-міністра – міністра з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України. «За» нового очільника оборонного відомства проголосували 273 народні обранці, жоден не висловився проти.

На брифінгу для ЗМІ в кулуарах парламенту новопризначений міністр повідомив журналістам, що візьме паузу на один місяць у спілкуванні з пресою щодо питань Міноборони та Збройних Сил України.

Олексій Резніков тоді відзначив, що вже має бачення першочергових кроків і завдань на середньострокову перспективу. Але хоче глибше зануритись у проблематику й перевірити ідеї «зсередини».

За місяць після призначення, напередодні свята — 30-річчя Збройних Сил України — Міністр оборони дав перше інтерв’ю журналістам ІА АрміяInform.

Бесіда відбулася після того, як очільник оборонного відомства разом з Головнокомандувачем ЗСУ генерал-лейтенантом Валерієм Залужним та членами уряду — Олегом Немчіновим та Вадимом Гутцайтом — привітали наших воїнів у районі Верхньоторецького, Авдіївської промзони та населеного пункту Піски.

«Бачили очі наших воїнів, захисників і захисниць. У них повне переконання у своїй правоті й перемозі. Жодного шансу у ворога тут немає, хто б що собі там не думав. Сьогодні завдяки Збройним Силам України ми маємо мирне небо й мирне життя. Давайте їм за це подякуємо і привітаємо», — сказав Олексій Резніков.

Послужний список говорить сам за себе, а експерти й політики, у тому числі опоненти, визнають: Резніков — професіонал.

Але сам новий міністр підкреслює: він — «цивільний». У юності протягом двох років служив у Парашутно-десантній службі ВПС СРСР, має в активі 163 стрибки і звання сержанта запасу. З проблематикою оборони добре знайомий, адже є членом РНБО. Проте прагне уникати скороспілих обіцянок, поки не розбереться у деталях…

У першій частині інтерв’ю — про враження на новій посаді й чергову ескалацію з боку Росії.

Ваше призначення в Міноборони стало неочікуваним для багатьох в Україні. Але найбільш бурхлива реакція була в Росії та у підконтрольних Москві окупаційних адміністраціях в ОРДЛО. Вони почали висловлювати «стурбованість», що призначення «галицького адвоката» очільником оборонного відомства начебто спричинить ескалацію.

Тут все просто. За два роки участі у переговорах з державою-окупантом — Російською Федерацією — та підконтрольними їй формуваннями виникло стійке коло моїх «фанатів», які постійно вимагали моєї відставки, називали «галицьким нацистом» та «русофобом» і в інший спосіб демонстрували високу оцінку моєї роботи (усміхається).

Я це пояснюю тим, що російська сторона, очевидно, мала певні очікування щодо результатів цих консультацій. А коли побачила, що українські делегації на різних рівнях і у різних форматах ефективно захищають інтереси нашої країни й не дають просувати московський порядок денний, почала нервувати.

Мені, скажімо, постійно закидали народження у Львові як ознаку якоїсь особливої кровожерливості чи чогось такого. Такі в них стереотипи. Цікаво, що головний переговірник від Кремля — заступник голови адміністрації президента Росії Дмитро Козак — уродженець Кіровоградщини. Можна сказати, наш земляк. І ми йому періодично про це нагадуємо.

Загалом, було дуже смішно все це чути. Я народився, здобув освіту, зробив перші кроки в бізнесі у Львові. Туди свого часу приїхали навчатися мої батьки, там одружилися. Понад 25 років я працюю переважно у Києві.

Мій тато народився у Полтаві, його мама — моя бабуся — з Луганська, де похований мій прадід. А сама бабуся похована разом з дідусем в Івано-Франківську. Бабуся по мамі народилася у Києві на Подолі, прадідусь був робітником заводу «Арсенал». А дідусь по мамі — з Дніпра. Поховано дідуся з бабусею по мамі у Херсоні, де я, до речі, провів усе дитинство. Отакий всеукраїнський коктейль, який дозволяє краще відчувати країну.

Голова фракції «Слуга народу» Давид Арахамія сказав, що Ви не одразу погодилися змінити Мінреінтеграції на Міноборони. З чим це було пов’язано і як проходив діалог з цього приводу?

Коли Президент України Володимир Зеленський запропонував мені подумати над переходом у Міністерство оборони, я це сприйняв як велику честь. Служити своїй країні на такій посаді під час війни — це дійсно честь і прояв довіри.

Водночас я прекрасно розумію відповідальність. Це серйозний професійний виклик. Мені був потрібен деякий час, щоб зрозуміти очікування Президента від мене як міністра та завдання, які ставить Верховний Головнокомандувач. А також сформувати попереднє бачення, як ці завдання виконувати. Бо довіру треба виправдовувати або чесно сказати, що впевненості немає.

Тобто це не було емоційне рішення — воно зважене. Тому воно не відбулося миттєво.

Перший місяць позаду. Які відчуття? Чи відбулася «акліматизація»?

Я б сказав так: відчуття, як у людини, що увійшла в ту саму річку, але з іншого берега.

На попередній посаді моїм завданням було захищати інтереси України та боротися за відновлення суверенітету й територіальної цілісності через переговори та інструменти «м’якої сили». Це були проєкти розвитку, комунікація, реінтеграція молоді тощо.

У Міноборони завдання те саме, просто інший інструментарій. Хоча тут є важливий нюанс, про який я вже публічно говорив.

Наш базовий сценарій — політико-дипломатичне врегулювання. З досвіду переговорника я знаю, що найкращий дипломатичний аргумент — це сильна армія. Зміцнення армії й усього сектору оборони — це посилення нашої переговорної позиції як країни. Тобто абсолютно зрозуміла для мене логіка.

Також важливо, що завдяки двом рокам переговорів я прекрасно знаю, з ким ми маємо справу, хто наш ворог і як він себе може поводити. Росіяни кому завгодно можуть говорити, що «іхтамнєт», але не мені.

Крім цього, на попередній посаді я постійно спілкувався і з військовими, і з нашими розвідниками. З заступником міністра оборони Олександром Поліщуком ми разом працювали в українській делегації в ТКГ, де він представляє Україну у робочій групі з безпекових питань. Тобто завдання знайомі. Хоча, безумовно, є безліч нюансів, у яких треба розібратись.

Ви сказали про росіян. Згадався цікавий епізод. Навесні, коли була попередня ескалація, Ви приїхали до Миколаєва і сказали людям, що повномасштабного вторгнення не буде, «ідіть копайте городи і святкуйте Великдень». Хоча в той момент у тимчасово окупованому Криму розгорталися масштабні навчання. І тільки згодом Росія почала відведення військ. На чому ґрунтувався прогноз? Чи просто намагались заспокоїти людей?

Річ у тому, що російська сторона часто застосовує тиск і блефує, намагаючись підвищити ставки, щоб досягти якоїсь мети. Але росіяни надзвичайно прагматичні, хоч і намагаються здаватися такими… непередбачуваними. Вони дуже добре оцінюють ризики.

Їхньою метою було привернути увагу США і змусити до розмови, не наражаючись на нові санкції. Вони отримали бажане. Залякування було способом досягти мети.

До речі — надзвичайно важливо, що українське суспільство не піддалося паніці. Якби у Кремлі побачили, що нас «хитає», могли б і спробувати вдертися. А демонстративна ескалація — це якраз свідчення того, що на переговорах у нинішньому форматі, коли Росія намагається грати роль «посередника» між Україною і своїми маріонетками, у Кремля нічого не виходить. Тому він починає трясти зброєю.

Нинішня історія з ескалацією така сама?

Вона подібна, але ніхто точно не знає, що в голові у російських керманичів. Росія намагається створити для себе спектр можливостей і сприятливий ґрунт, у тому числі — для військового сценарію.

Найкоротший шлях для цього — хаос в Україні, внутрішня дестабілізація, паніка, зневіра. Звідси інформаційні вкиди, звідси спроби використати рух противників вакцинації проти COVID-19 та інше.

Розумієте? У себе російська влада примусово вакцинує не тільки військових і держслужбовців, а й духовенство. А нам в Україну закидають, що вакцина — це зло, «чипування» і т. д, і т. п. Дуже наочний приклад гібридної війни.

Росіяни уважно стежать за всім. Якщо українське суспільство не втрачає голови, якщо іноземні партнери доповнюють заяви конкретними діями, то ймовірність ескалації знижується.

Буквально вчора впливові американські та європейські ЗМІ знову поширили інформацію про можливе російське широкомасштабне вторгнення. З напрямками ударів, зазначенням кількості військ і твердженням, що план максимум у РФ — захопити дві третини України…

План-максимум Кремля — зробити так, щоб України взагалі не було. Це не секрет. Західні журналісти роблять свою роботу — ми повинні робити свою.

Під час візиту до Вашингтона я зустрічався з журналістом «Washington Post». Це видання одним з перших почало бити на сполох місяць тому. Я подякував йому, адже він привертає увагу американської і європейської аудиторії до російської агресії. У нас війна триває вже вісім років і для нас це не новина. А звичайні люди в Америці чи Європі можуть не знати, що до чого. Або перебувати під впливом російської пропаганди чи лобістів Москви.

Єдине, на чому я наголошую під час зустрічей з іноземними партнерами — якщо ви визнаєте аномальну загрозу та прогнозуєте повномасштабне вторгнення, то якою буде наша спільна відповідь? Це ж логічно.

Треба запобігти можливій ескалації, оскільки вона стане катастрофою і для самої Росії, і для Європи.

За перший місяць на посаді Ви провели багато міжнародних зустрічей. Про що говорили?

Я здійснив робочі візити до США та Ізраїлю. Зустрічався з моїми колегами — міністрами оборони та іншими високопосадовцями, які відповідають за безпековий сектор.

Була особиста зустріч з міністром оборони Великої Британії і комбінований діалог з канадськими колегами: у присутності очільника канадського Генерального штабу, який завітав до України, ми поговорили телефоном з міністеркою оборони Канади.

Відбулися зустрічі з очільниками дипломатичних представництв ЄС, США, Франції, Туреччини в Україні. Цього тижня заплановано ще три зустрічі з європейськими міністрами-колегами. Тобто діалог дуже інтенсивний.

Ми говоримо і про стратегічні речі, і про швидкі, конкретні, наочні кроки, які демонструють, що Україна не сама.

Скажімо, на днях ЄС ухвалив рішення про виділення 31 млн євро на потреби оборони України. Це перший прецедент і гарний сигнал.

З Британією підписано угоду про кредит на 1,7 млрд фунтів, які будуть спрямовані на розвиток спроможностей ВМСУ. Це і будівництво двох морських баз — у Бердянську й Очакові, це і нові ракетні катери. Також працюємо над важливим компонентом щодо ракетної зброї.

Зараз переходимо до наповнення змістом Рамкової угоди із США. Є динаміка по різних напрямках. Зокрема, минулого тижня фахівці з питань оцінки системи ППО США працювали в Повітряних Силах ЗСУ. Ідея такої місії була сформульована моїми колегами кілька місяців тому, але під час загаданого візиту вдалося пришвидшити її відправку.

Крім цього, я спілкувався зі стратегічними радниками високого рівня (DRAB), окреслили першочергові кроки. Будемо активно рухатись у плані впровадження принципів і стандартів НАТО.

Стосовно НАТО — що перебуватиме у фокусі?

Маємо робити ставку на інтеграцію де-факто, беручи усе найкраще. Через розширення спільних проєктів, через конкретні дії.

Протягом цього року я у статусі віцепрем’єра кілька разів спілкувався з керівництвом НАТО. У мене є чітке розуміння, що вступ України до НАТО — це політичне рішення на основі консенсусу 30 країн. І колись це рішення буде ухвалене. Мій колега Дмитро Кулеба нещодавно сказав, що 3 країни наразі не готові. Але поки рішення формується, не слід чекати.

Ось є така чудова країна — Швеція. Вона не член НАТО, так вирішило шведське суспільство. Але якщо думка шведів зміниться, і прем’єр-міністр зателефонує до Брюсселю з проханням взяти Швецію до Альянсу, що станеться?

Найімовірніше, їх дуже швидко приймуть.

Абсолютно. Навіть якщо там будуть якісь формальні невідповідності якимось стандартам. Просто НАТО — це не тільки військовий блок. У Річній національній програмі значну частину присвячено економіці, правосуддю, демократії.

У деяких європейських столицях досі дивляться на стосунки з Україною через призму Москви. Нам потрібно досягти такого рівня взаємосумісності у різних сферах, щоб у них самих виникало питання — чому Україна досі не в НАТО? Адже наші партнери знають, що ми не тільки готові вчитися, але й можемо багато чому навчити. Наша армія має унікальний досвід. У сфері інформаційного протиборства, кібероборони ми теж багато чого знаємо і вміємо.

Щоб рух у цьому напрямку пришвидшити, треба змінити підхід. Треба усвідомити, що натівські стандарти — це не питання міжнародної співпраці, це питання нашого внутрішнього самовдосконалення та розвитку. Нам самим це потрібно і вигідно.

Але для цього потрібен консенсус всередині України. Як його досягти?

Відповідатиму тільки за свою сферу. Під час вступу на посаду я підкреслив, що вважаю пріоритетом забезпечення синергії між ключовими структурами сектору оборони — Міністерством, Генштабом, профільним комітетом парламенту, РНБО, Мінстратегпромом. І роблю все, щоб це втілити.

Для мене взагалі незрозуміло, як може існувати, скажімо так, конкуренція між Міноборони і Генштабом? Ці структуру мають працювати як єдине ціле.

Дуже радий, що Головнокомандувач Збройних Сил України Валерій Залужний поділяє цей підхід. Разом з генералом Залужним протягом цього місяця ми кілька разів їздили в зону ООС, також проїхали весь південь, брали участь у багатьох заходах.

Ми спільно працювали у парламенті щодо плану оборонних закупівель. За два дні узгодили документ на 300 сторінок, який з різних причин «висів» кілька місяців.

Хочу підкреслити, що і парламентський комітет виступає як партнер, іде назустріч. Я вдячний голові комітету Олександру Завітневичу та народним депутатам.

Так само ми вибудовуємо тісні стосунки з Мінстратегпромом. Це наші партнери, без яких просто неможливо реалізувати план оборонних закупівель, славнозвісний ДОЗ. Закон визначив, що Міноборони замовляє зброю чи техніку, а Мінстратегпром планує виробництво.

Як приклад. Щоб забезпечити армію зброєю у наступному році, з 1 січня повинен запрацювати реєстр виробників. Це — кафедра Мінстратегпрому. Я говорив з моїм колегою-міністром Павлом Рябікіним, його команда вже активно працює над цим завданням. А ми робимо свою частину.

Так само тісно ми працюємо з Офісом Президента. Наприклад, ми дуже швидко підготували проєкт рішення щодо допуску підрозділів іноземних країн на територію України. Він уже в парламенті. Минулого разу його ухвалили лише наприкінці січня.

Іншого шляху — просто немає. Тільки спільно.

Лента

Продолжается общая молитва ко Дню памяти жертв Холокоста в Бабьем Яру 

К Международному дню памяти жертв Холокоста в Бабьем Яру в Киеве 27 января проходит общая молитва раввинов. Как сообщает...

Актуально