Окрім травматичного досвіду, найбільша проблема дітей та підлітків – брак комунікації. Свої страхи вони переживають здебільшого на самоті.
У Херсоні й вдень, і вночі лунають вибухи: після деокупації російська армія не припиняє щоденні обстріли. Війна повністю змінила життя дітей Херсонщини, вони пережили жахи окупації, викрадення до Росії і постійні прильоти. Діти навчаються онлайн і майже не зустрічаються з однолітками, та й безпечно погуляти на вулиці, як раніше, вони вже давно не можуть. Замість мрій про нові велосипеди чи іграшки, у них залишається одна єдина – ніколи більше не чути звуків сирени. Як живуть діти Херсона через рік після звільнення, читайте та дивіться у спецпроєкті Decoding Ukraine.
Про це йдеться в матеріалі інформаційного ресурсу UkrInform.
У Херсоні зараз живе близько 6 тисяч дітей. Попри те, що росіяни з міста пішли, вони й далі тримають дітей у заручниках, обстрілюючи місто 120-міліметровими мінами та “Градами”, що прилітають з іншого берега Дніпра. За рік після деокупації росіяни вбили на звільненій Херсонщині 405 цивільних, з них 10 дітей. Ще 75 неповнолітніх поранили. Але є те, що російські війська відібрали у всіх дітей Херсонщини – нормальне дитинство. Росія перетворила їхні будні на нескінчений спринт зі спалень до підвалів.
* * *
«А ви хто?» – питає Гліб, коли ми телефонуємо йому, щоб домовитися про зустріч. На вулиці цими днями, коли Херсон святкує День Визволення, небезпечно – російські війська постійно обстрілюють центр міста, тож домовляємось зустрітися у родини вдома.
Гліб Соколов став відомим на весь світ після деокупації. Його фото завірусилося у перші дні звільнення міста та стало символом украденого Росією дитинства – на ньому хлопець з недитячим суворим поглядом. Це обличчя ніби уособлює все, що принесла війна на Херсонщину.
14-річний Гліб з мамою Анею і братом Нікітою живе у невеликому будинку в Забалці, районі, де переважають приватні будинки, де-не-де пошкоджені влучаннями. Аня запрошує нас зайти і проводить до кімнати Гліба. У кімнаті майже немає нових речей, видно що родина живе скрутно.
На столі простенький ноутбук, який видали як гуманітарну допомогу, щоб Гліб міг навчатися онлайн, на полиці – написаний дитячою рукою розклад. Гліб каже, що ходити до школи йому подобалось набагато більше. Займатися онлайн важко та скучно, багато чого залишається для хлопця незрозумілим. Жвавому підлітку, вочевидь, не вистачає живого спілкування. Відключення електрики та інтернету також не сприяють навчанню. Вчителька живе у районі, який дуже часто під обстрілами, тож регулярно вимушена переривати заняття.
Як і для більшості підлітків, що залишилися у Херсоні після деокупації, єдине доступне дозвілля для Гліба – збиратися з друзями та вештатися вулицями. У Гліба таких друзів троє. Він показує велосипед, яким їздить навколо, та розповідає, як бачив удар Іскандером по «Білому будинку» – так він називає будівлю Херсонської обласної державної адміністрації на Площі Свободи, яка у ці дні прикрашена великим синьо-жовтим прапором на фасаді з забитими вікнами. Потім з жахаючою точністю розповідає, як потрапив під обстріл біля магазину “АТБ”, упав на землю, викликав поліцію і дізнався, що одного з перехожих неподалік убило осколком.
Гліб та мама по-доброму сперечаються про те, що хлопець часто вештається там, де не потрібно. Від будинку Соколових до річки не більше пари кілометрів, тож Гліб частенько буває там, коли мама думає, що він у сусідньому дворі. Але в цілому в родині піднесений настрій – Гліб скоро їде до Яремчі. Хлопець ще жодного разу не виїжджав за межі Херсонської області. Ця поїздка для Гліба та інших дітей Херсона безкоштовна, виїзди організують, щоб хоча б на деякий час вивезти дітей з небезпечної зони. Анна зробила обом братам сучасні зачіски і Гліб задоволено посміхається, коли розповідає про плани на довгоочікувану подорож.
Психолог, яка працює з дітьми у Херсоні, Юлія Свиридова каже, що дорослі зараз часто не хочуть відпускати від себе дітей. Довгі місяці окупації та травми, через які пройшли родини, призводять до того, що діти й батьки намагаються більше триматися разом. Навіть коли це разом означає бути у місті під постійними обстрілами. Окрім травматичного досвіду, найбільшою проблемою дітей та підлітків Юлія називає брак комунікації. Діти не ходять у школу, навчаючись онлайн, і не можуть зібратися, щоб провести час з однолітками, через постійну небезпеку. Відтак, здебільшого переживають свої страхи на самоті.
Питаємо Гліба, які у нього плани на майбутнє. Відповідь 14-річного підлітка приголомшує: “Вбивати хотілось людей, які приходять сюди“. Після такого важко знайти слова, але продовжуємо. Гліб розповідає, що хотів бути шеф-кухарем і любить готувати, але війна докорінно змінила плани, тепер він хоче стати військовим. Війна змінила все не тільки для цієї родини, а й для кожного тут, у Херсоні.
Росіяни масовано обстріляли центр Херсона на річницю його звільнення. Діти, що травмовані окупацією, тепер живуть під щоденним шквалом вогню. У таких умовах важко уявити конкурс дитячих малюнків чи дитячий танцювальний гурток. Тож рушаємо побачити, як працюють організації, що надають гуманітарну, психологічну і соціальну допомогу дітям Херсона. Нас зустрічає Ірина Костінюк з волонтерської організації “Об’єднані любов’ю до дітей”. Раніше Ірина була дизайнером одягу, але війна докорінно змінила і її життя. Тепер вона повністю присвятила себе волонтерській роботі.
У коридорі бачимо яскраві дитячі малюнки, Ірина пояснює, що їх приносять ті, хто приходить отримати гуманітарну допомогу – так звану “гігієну”, велику коробку з усім необхідним, якої має вистачити на місяць. Окрім цього видають одяг, взуття і солодощі. Під час інтерв’ю Ірина не може стримати сльози: “Є діти, які стали свідками катувань своїх батьків. Батьків били на очах у них, матір катували… Це дуже моторошно. Це важко всім”.
Гуманітарна допомога не єдине, заради чого родини з дітьми приходять до центру. Головне – це спілкування і можливість хоч ненадовго втекти від страшної щоденності. Оскільки діти не ходять до садочків та шкіл, їм гостро не вистачає спілкування, і дитяча кімната UNICEF стає магнітом, який притягує веселим сміхом та музикою. Тут є заняття з арттерапії, пісочної анімації та просто можливість погратися з однолітками. Батькам не можна відходити далеко з безпекових міркувань, тож більшість чекають прямо тут, у коридорі.
Заводимо розмову з Іриною, яка привела на заняття п’ятирічного Сашу і чекає його разом із чоловіком. У неї на обличчі суміш радості та хвилювання. Ірина розповідає, що вони вперше прийшли за гуманітарною допомогою, але коли Саша почув сміх і музику, його вже було не спинити. Родина живе у найбільш небезпечному районі міста – Корабельному. До підвалу ховаються, коли прилітає вже зовсім близько. Найважче для неї – це приховувати власні страхи. На питання, чи важко їй, жінка відповідає: “Мені не можна плакати, мені не можна показувати, що мені страшно, бо у мене дитина і батьки“.
Але до дитячої кімнати потрапляють одиниці з більш ніж 6000 дітей, які досі залишаються у місті. Хтось не хоче зайвий раз пересуватися містом, інші, такі, як родина Зіни, організовують дозвілля дітей вдома або кооперуються з сусідами.
У Зіни та Олексія двоє синів: старшому Андрію – 10 років, молодшому Кості – шість. Ми познайомилися з ними у потязі Київ-Херсон, вони поверталися з Києва, куди Зіна час від часу вивозить дітей “перепочити”. Цього разу возили старшого до лікарів. Зіна, її свекруха та хлопчики прожили у Херсоні всю окупацію, після звільнення до них приєднався Олексій і вони прийняли рішення залишатися. Вже рік родина живе під постійними обстрілами росіян. Зіна каже, що інколи стає важко, але постійно наголошує, що нашим хлопцям і дівчатам на фронті набагато важче, тож не можна скаржитися й опускати руки, навіть коли дуже складно: “Так, обстріли не змовкають, але ми вільні. Життя продовжується, ми вільні. Тому що тоді – це навіть неможливо передати словами, що ми відчували”.
З хлопцями спілкуємося у світлій дитячій, де зроблений свіжий ремонт та стоїть новеньке двоповерхове ліжко. Там брати можуть знаходитися лише тоді, коли немає сильних обстрілів удень. Спить родина у кімнаті, де працює правило “дві стіни”. Андрій ходить до 4 класу, Костя ще у садочку, обоє навчаються онлайн. Андрій каже, що більшість друзів виїхали з міста і найбільше він сумує за часом, коли вони усі збиралися разом. Хлопчик каже, що хотів би, щоб друзі повернулися, але навіть якщо й так, то “нормально” гуляти їм зараз поки буде не можна через обстріли і постійні тривоги.
Родина із сумом згадує про відпочинок на березі Дніпра, про лівий берег, куди часто їздили до лісу перепочити на вихідні. Тепер їхати треба далеко. За Дніпром сумують усі, з ким ми говоримо, бо важко жити у місті на річці, від якої тепер йде основна небезпека. У Херсоні навіть райони ранжують по віддаленості від Дніпра на більш та менш безпечні. Один з умовно безпечних – Таврійський.
Їдемо до Таврійського у кафе 11/11, День визволення там вирішили відзначити безкоштовною кавою, тож навколо багато відвідувачів. Власник кав’ярні Олексій каже, що відкрив кав’ярню влітку, бо давно хотів зробити щось подібне у місті. На питання, чи не страшно йому вкладати гроші у те, що може бути знищено будь-якого моменту, каже: “У нас люди, як мурашки, кирпичик за кирпичиком відстроюють“.
Там же на Таврійському зустрічаємо одинадцятикласника Миколу, він загорнувся в прапор та гуляє біля торговельного центру “Піраміда”. Питаємо про дозвілля та школу, відповідає, що сам вчиться, але багато хто “забив”, бо це онлайн, де тебе ніхто не контролює і не питає, якщо ти вирішив не включатися. Трохи говоримо про те, як Миколі живеться у місті й що змінилось. Підліток з гіркотою відповідає, що друзі вже не можуть зібратися, погуляти на річці: “Це було ужасне літо, це було не то літо, яке було до війни, це зовсім не то…” На очах хлопця мимоволі виступають сльози.
Марія Авдєєва, Артем Лисак
На заглавному фото – Гліб Соколов. Фотоколаж, автор – Артем Лисак.
Джерело: UkrInform